Читати книгу - "Три листки за вікном"

Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка, бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як вогонь, бороду.

– А де твій качур, шинкарю? – спитав я.

До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам того побоювався.

– А ти, – спитав у Страха, – ніколи нічого не боїшся?

– Людина найбільше саме себе страшиться, – відповів Страх, іронічно всміхаючись.

– Навіщо людині страшитися себе? – спитав я. – З собою порозумітися легко.

– Це вже як сказати, – смикнув себе за вуса Страх. – А глянь, хто прийшов.

У двері входить органіст.

«Дивна річ, – подумав я. – Ось біля мене сидить Страх, а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж їх бути аж два?»

Спустив руку до підлоги, а коли підняв її із затисненим кийком, Страха біля мене не було.

Я всміхнувся. Поволі звівся з-за столу й випростався. Органіст побачив мене й засміявся.

– Чого бажаєте, пане органісте? – підскочив до нього шинкар.

– Бачив таке діло? – спитав органіст. – Цей євнух повернувся з того світу…

Я йшов між столом та стіною, тягнучи за собою кийка. Зелена гадюка звісилась із стовпця, що підпирав ізсередини стелю корчми, й реготалася. Люди розтікалися, як вода, і зникли. В корчмі стало тихо як у вусі.

– Ну чого тобі, чого? – забурмотів органіст, задкуючи.

– Не втечеш! – загорлав я так, що корчмар випустив кухля. Голосно й часто кричав качур. Я схопив органіста за руку, але той випручався й кинувся навтьоки.

Тоді я змахнув кийком, змівши по дорозі зі столу дзбанки, і вгатив щосили органіста по спині. Той упав, розкинувши руки.

– Ножа! – загорлав я корчмареві, і той перелякано кинувся виконувати мій наказ, ледве не розчавивши свого качура, який усе ще занепокоєно крякав.

Органіст лежав незворушно, лише вряди-годи постогнував. Корчмар приніс ножа – я відкинув здерту з лиця органіста машкару. Відчув, що в мене дерев'яніє на голові волосся.

– Ну, звичайно, – пробурмотів, – треба було раніше здогадатися.

На підлозі, розпластавши руки, лежав ніхто інший, як я, тобто Ілля Турчиновський…

Я повільно звівся. Побитий органіст став рачки й плюнув на долівку кров'ю. Сперся об стіну й зирнув на мене.

– Шкода, – сказав він, – що я тебе не втопив! Але ти від цього не втечеш, заклинаю!

Я підійшов до нього і втер йому обличчя хусткою.

– Отак воно й виходить, – сказав. – Спершу хотів убити мене ти, а тепер тебе я…

Дивився на мене безтямно. Я трусонув його за барки.

– Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..

Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом; ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув мені межи очі кривавою слиною.

За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув шинок, побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здивовано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть, відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна міна…

Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай, що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку просто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б'єш ближнього, навіть у помсту, – себе убиваєш. Гірко мені після того всього стало, – і знаєш чому? Мій лев, любий читальнику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог, а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, можеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався – в грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.

РОЗДІЛ XXXII,

у якому Турчиновський оповідає про те, що його знову відвідала смерть

Своє самітництво на пасіці я змушений був урвати, бо непомітно, доки мережив ці рядки, приступила до нашого краю осінь. Ночі стали холодніші, я опорядив бджіл на зимівлю і змушений був повернутися додому, щоб не накликати на себе підозри, бо паньматка моя останнім часом почала запильно до мене приглядатися. Очевидно, переживання, що їх виклав тобі, люб'язний читальнику, відбивались у якийсь спосіб на моєму обличчі, бо паньматка якось не витримала й запропонувала покликати бабу-шептуху.

– Але поки що нічого вишіптувати, – спокійно заперечив я.

– Це добра знахарка, – мовила паньматка. – До того ж я її вже запросила.

Ця розмова відбулася по моїм переїзді додому. Я пильно сховав своє писання – лише вночі зможу тепер віддаватися йому, а щоб не входити з жінкою в довгу й безкорисну суперечку, згодився прийняти шептуху…

– Дайте два яйця, – сказала баба, пильно до мене придивляючись. – Яйця завжди правду показують…

Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.

– Дивіться, дивіться, паньматко! – закричала вона, не дозволивши однак мені встати.

Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.

– Таки в ногах! – сказала знахарка.

– Що в ногах? – запитав я.

– Смерть ваша навідувалася, – мовила знахарка. – Але одужаєте…

Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.

– Од чого видужаю? – спитав я. – І що це за хвороба в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної недуги!

– Бо й чудна ваша хвороба, – відказала знахарка. – Ще не стрічала такої.

«Бабські забобони», – захотілося вибухнути мені, але я змовчав – хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної опіки.

– Яйця завжди дійсне показують, – озвалася ображена знахарка.

– Що ж вони показують? – глумливо запитав я.

– Гляньте самі, – так само ображено мовила знахарка.

В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жовток, від якого аж променята вияснювалися.

«Сонце, – подумав я, – мій вічний і любий супутник, ти милувало мене проздовж усього життя!»

Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх, більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло перед моїми очима, як вічна омана, – це воно наливало мене життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала й ублажала мене.

– Яйце як яйце, – буркнув я. – Ну а друге?

Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не відсахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.

У мене звинулось у голові. Десь далеко, в глибині мозку, зазвучала музика. Почулися переливи звуків –