Читати книгу - "Пам’ять крові"

Та сотник одразу здогадався, що мав на увазі Гмитро. Сім’ю Віктора Ткачука врятував від загибелі його сусід Левон Красніцький.

Після розмови з Грицем Нещуком Матвій Турук вирішив, що сьогодні ж поїде в Оводно. І візьме з собою Ларка. Нехай батько сам йому про все розповість.

Ларко дуже зрадів, коли довідався, що його батьки з молодшими таки перебрались до Оводного. Десяток верст, які відділяли Благодник від Оводного, Ларко із сотником та Чорним подолали за якусь годину. У дубовому лісі, який підступав до самого села з боку річки, вони спішились, і Чорний пішов у розвідку.

Ларко з Матвієм Туруком зачаїлися в густому підліску і з хвилюванням очікували на повернення Чорного.

На узліссі пролунав крик сойки. Це був знак розвідника, що все спокійно. Нечутно, ніби він і не ступав по землі, з-за дуба з’явився Чорний. За ним, сторожко роззираючись навкруги, йшов Віктор Ткачук.

Ларко вийшов з підліску, і, не стримавшись, побіг до батька. Вони обійнялись на невеликій галявині, і довго стояли так, не в змозі відірватись один від одного. По щоках Віктора текли сльози.

– Тату, – мовив Ларко, відхилившись від батька і розглядаючи рідне обличчя, – як я радий вас бачити, тату.

– Я чекав, що ти появишся, – змахнувши сльозу, озвався Віктор. – Ми всі молились за тебе.

Він обійнявся з Матвієм, і вони втрьох, окрім Чорного, пішли вглиб лісу.

Розповідав Віктор Ткачук поволі, ніби ще раз переживав події того дня, коли вони назавжди покинули свій хутір.

Протягом останніх кількох місяців, коли на хуторі почали ходити чутки, що син Левона Красніцького пристав до польської самооборони у Світлині, той майже перестав спілкуватися з сусідами. Віктор кілька разів намагався його розговорити, але Красніцький-старший уникав будь-яких розмов, окрім повсякденних. Однак незадовго до того, як Ларко забрав з хутора Оксану з дітьми, він, зайшовши до Віктора позичити точило, раптом мовив:

– Свого часу ти багато поміг мені і моїй родині, Вікторе. Я того не забув. І віддячу, чим зможу…

Віктор хотів запитати, до чого то він, але Левон повернувся і швидко пішов до свого обійстя.

– Того дня, як світлинська пляцувка напала на Стежиничі, – розповідав Віктор, – Левон прийшов до нас пополудні і з порога сказав, що треба збиратись і втікати з хутора. Я не став навіть розпитувати, бо пам’ятав Ларкове попередження і ті слова Левона про віддяку…

Певно, Красніцький-старший знав, коли і яким шляхом буде йти світлинська самооборона на Стежиничі, бо велів Ткачукам вирушати під вечір і правити в обхід Світлина й Ухнівки з боку Володимира. Він сам провів їх аж до Ковельського тракту, і стояв на перехресті біля тополі, доки віз з сусідами не зник за поворотом на Оводне.

– На прощання, – якось знічено закінчив Віктор, – Левон сказав мені такі слова: «Молімося за наших синів, Вікторе, благаймо Бога, щоб вони залишились людьми…»

Він замовк і пильно глянув на Ларка і Матвія Турука, ніби очікував почути від них тлумачення того, що сказав тоді Красніцький-старший.

– Гадаю, – після довгої мовчанки озвався сотник Смерч, – його мучить те, що син пішов до тих бандитів, які нападають на наші села та хутори і вбивають геть неповинних людей. Поміч вам – то його спокута за сина. Бо сам він, видно, живе з Богом у серці.

Сотник глянув на батька і сина Ткачуків і, усміхнувшись до них, мовив:

– А ми боремось за свою землю. Без Бога в серці то тоже неможливо…

Весь час, поки сотня не добралась до Січі, Ларко думав про Красніцьких. Левон-старший урятував від загибелі його родину – і став для нього майже як родич чи хрещений батько. Левонко… Товариш його дитинства теж долучився до спасіння двох безневинних душ, Адамчика і Євочки. Без його допомоги ці двоє єврейських дітей могли загинути. Але тепер, ставши одним з тих, хто без жалю нищить мирних українських селян та їхні домівки, він із рятівника став ворогом. Хоча ні. Якщо Левон і рятував, і вбивав, то одночасно він є і спасителем, і вбивцею. Хіба так може бути, Господи?

Січ зустріла вояків сотні Смерча запахом рідного дому і обіймами побратимів. Та для Ларка вона була насамперед образом Анни. Бо в його уяві саме Анна була тим щастям, яке відчуває людина, повертаючись додому після довгої розлуки.

Вони говорили про все на світі, і не могли ні наговоритись, ні надивитись одне на одного. Сміючись, Ларко і Анна бігали навздогін серед дубів, беріз і сосен, забуваючи в цій споконвічній грі закоханих про страхіття війни. Потім знову говорили і сміялись. Це тривало довго, здавалось, цілу вічність. Аж поки вони не згадали про Левона.

– То Левонко попередив свого батька, що буде напад на хутір? – раптом запитала Анна, яка вже знала про те, що сталось на