Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Всередині чого? — перепитав Грінспен.

— Всередині будинку. Стоятиму на сходах. Там же немає ліфта.

— А звідки ти знаєш, що там немає ліфта? — запитально підняв на мене очі Гринь.

— Ну ти якось казав, в якому районі вона живе, там переважно стара забудова, відповідно немає ліфтів, — знизав плечима я.

— Логічно мислиш, — кивнув Грінспен. — І твоя пропозиція мені, до речі, подобається більше.

— Але стовбичити там — це означає привертати увагу жильців, — заперечив Сем. — Уявіть собі — якийсь парубійко стовбичить у під’їзді не знати чого.

— Ну можна й не стовбичити, — сказав Грінспен. — Якщо точно довідатись, коли він приїде.

— Ну це вже питання до твоєї знайомої, — вставив Сем. — Було б непогано це з’ясувати.

— Так, — кивнув Грінспен. — Я це уточню.

— Отже, за базовий беремо цей сценарій? — запитав я.

— Певно що так, — знизав плечима Грінспен. — За відсутності кращого…

— Тоді нам би треба було обговорити ще деякі деталі…

— Деталі обговоримо потім, — подав голос Сем. — А зараз давайте пообідаємо. Не знаю як ви, а я зголоднів і змерз.

Ми були не проти, тим більше, що саме принесли наше замовлення.

Наступного дня ми знов поїхали тренуватися, але в результаті значно більше часу, ніж стрільбі, приділили обговоренню деталей нашого плану. Ще вчора він здавався майже фантастикою, сьогодні ж набув реальних обрисів. Ми докладно обговорили майже всі дрібниці, проте не було одного, найголовнішого — ми й надалі не знали точного часу прибуття нашого клієнта. Грінспен постійно набирав когось, очевидно Тоню, проте на тому кінці ніхто не відповідав. Приблизно так само провели і кілька наступних днів, замінивши лише вихід до лісу на пошуки та обстеження будинку, подібного до Тоніного, аби в деталях зрозуміти, як поводитись на місці. Інформації від самої Тоні досі не було.

І ось якось вранці я прокинувся зі стійким відчуттям, що в моїй кімнаті хтось є. Розплющивши очі, з великим здивуванням побачив Грінспена.

— Доброго ранку, Андрію, — привітався він.

— І тобі доброго ранку. А що ти тут робиш?

— Сьогодні субота, Андрію.

— Субота? А-а-а, зрозумів. Але ж час досі не відомий?

— Вже відомий.

— Ти таки додзвонився до неї?

— Вона сама мені подзвонила. І вказала час його приїзду до хвилини. Так що збирайся. За кілька годин поїдемо.

— Добре.

Я піднявся з ліжка і зпросоння, майже на автоматі, потягся за одягом. Грінспен нікуди не вийшов. Він стояв посеред кімнати і дивився на мене. Я запитально глянув на нього.

— Ти знаєш Андрію, я завжди задавався питанням — чому ти з нами? — спитав він раптом мене.

— Як це — чому?

— Ну розумієш, у кожного з нас є якийсь привід, аби влізти у це. У мене є ідеї, у Сема — помста. У всіх є свої мотиви. Крім тебе. Але ти чомусь з нами. Іноді мені здається, ти критично ставишся до всього, що відбувається. Але тримаєшся разом з нами. І це мене непокоїть, а можливо інтригує.

Я усміхнувся:

— Знаєш, Сем любить казати — у кожного своя кредитна історія.

— Знати б тільки, що за кредит ти взяв.

— Почекай трохи — взнаєш.

— Нас чекатиме якесь шокуюче відкриття?

— Та, мабуть, ні. Історія може бути різною, але кредит у всіх однаковий.

Грінспен знизав плечима.

— Загадками говориш. Проте, певно, сьогодні день такий. Одягайся, їж. Ми чекаємо тебе надворі — треба ще глянути, що там з машиною.

Він вийшов з кімнати. Я одягнув штани, сорочку і подивився на себе у дзеркало шафи. Кілька років тому я, здається, мав кращий вигляд. Хоча все решта не змінилося. Я заплющив очі й притулився чолом до холодної поверхні дзеркала.

— Привіт, — озвалася Віка, яка поралась в коридорі.

— Привіт, — махнув я рукою, рухаючись у бік кухні.

— Що це ви в таку рань підірвалися? — спитала вона.

— А тобі хлопці хіба не сказали?

— Сказали, що плануєте на СТО їхати, мовляв машина забарахлила…

— Ну так воно і є.

— Андрію, — Віка зупинилася у дверях кухні і кинула на мене стривожений погляд. — Що ви задумали?

— З чого ти взяла, що ми щось задумали?

— Сем мені нічого не каже, але це видно неозброєним оком. Всі якісь напружені, наелектризовані. Наче перед чимось… Перед чимось таким, що має все змінити.

Я обійняв Віку за плечі:

— Вікусю, все буде добре. Не бери дурного в голову.

— От тепер я по справжньому захвилювалася, — сказала Віка.

Я у відповідь засміявся, чи принаймні зробив вигляд, що засміявся. Махнувши рукою на прощання, вийшов надвір, де вже в машині