Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

— Те, що й тоді робив би. Будив би. Сокирою. Хоча йому було легше, що він жив тоді. Цар Микола був гуманіст у порівнянні з твоїм Гошею. Він би не церемонився. Просто замочив би Тараса Григоровича. Як там у вас прийнято — голову відрізав би і заховав у Таращанському лісі чи просто закатав в асфальт десь між териконами.

— А ти жорстокий. Знаєш, що люди у селі кажуть? Вони тебе осуджують більше, ніж його. Кажуть, із заздрощів ненавидить Василь Петра, бо той багатий, а він — бідний…

— Люди кажуть… Це їм виніс вирок Джефферсон — кожен народ має таку владу, якої заслуговує. Коли не заслуговує на ліпшу, то нема на кого нарікати. О люди, люди, небораки… Нащо здалися вам царі. І депутати. Хіба ж ви люди? Ви собаки. І ти так кажеш?

— Ти ж не повіриш. Я б зараз закуталася в оцю твою споконвічну мамину перину, примостилася коло палахкотіння кухні і милувалася дивом народження досвітніх вогнів. Не віриш?

— Та ні, чому? Можна навіть і повірити. Вам навіть не чуже модерне народництво. Маєте віллу не тільки у Монако і Куршевелі, а й у рідному вимираючому селі. Дуже так харитативно і ще більше патріотично. Не відриваєтесь від народу. А ти не бачиш, що ще трохи такої любові — і не буде вже того народу. Не витримає він ваших обіймів. Задушите ви його заживо у своїх обіймах.

— А тобі не здається, що ти не за адресою? Он сидить зараз уся ця свора у Гошиному палаці, восьминогами та лобстерами обжирається, а я втекла звідтам. Втекла до тебе, і тут мені добре, як у раю.

Фальш людська, яка вона філігранно грайлива на маскарадах абсурду. Стоїть пава у шубі, удвічі дорожчій, ніж ця трущоба, й обзиває її раєм. Василь посміхнувся чи то іронічно, а може, навіть із прихованою глузливістю:

— Монолог, вартий всесвітньої сцени. Ні, Олечко, ти свій вибір зробила.

— Ні, це ти зробив вибір! — вона вигукнула, сама налякавшись такого власного спонтанного гніву. Чи образи. — Я втрачала голову. Ти ж такий розумний, амбітний. Перед тобою — усі двері світу й усі дороги до вершин. Оскар, Гарвард. А ти? Ти закопав себе у цій могилі. А я не могла так. Закопувати себе разом із тобою.

— То чого ж ти прийшла сюди, у мою могилу? — Відчинив двері, вказуючи їй дорогу додому. — Ні, я радий тебе бачити. Але ти знаєш, Олю, переді мною не можна кривити душею. Ти це знаєш ще зі школи. Ти пішла за ним, щоб ходити по світу у цій звірячій шкірі, яка й зараз на тобі. Вам подобається ходити по світу, як звірі, жити, як у вовчій зграї. Знаєш, у чому блиск і вбогість таких, як ви,— як ти, як він? Ви не хочете бути людьми. Ви хочете бути просто гуманоїдами, які тут чигали у хащах ще до того, як Бог створив людину на свою подобу. А для вас обтяжлива ця подоба. Вам, дикунам, шкіру вбитої мавпи — такого ж, як і ви, звіра — подавай.

— І як могла одна мати народити його і тебе — богоподібну і звіроподібну дитину? Але що тут говорити. Усе тюрма наробила? Раз посаджені у клітку не повертаються звідтам людьми.

— Тюрма, але та, у яку ви себе замкнули нині. Золота клітка звироднілих невільників. Одна мати, кажеш, одна мати… А ти знаєш, скільки вона на цьому-от ліжку сліз пролила, бануючи за ним? Як мені серце краялося, коли я щороку тижнями добирався у ту вічну мерзлоту, щоб у колонії, де із людей роблять тварин, глянути в очі рідному братові. Його ж, якщо розібратися, за дитячу витівку посадили. І я бачив у тих очах благання. Брате, поможи, не дай згинути. І він там, за ґратами, не згинув. Я повертався і розраджував маму — ні, він не озвірів, ми його не втратили, у ньому живе те, що ви йому дали. А потім одного разу я побачив, що цього, материнського, у ньому нема. Ні, то вже не в тюрмі. То вже після, то вже тут, коли він раптом став невідомо як і звідки багатіти, як якийсь шейх кувейтський. У вмерлих очах я побачив оскал, ці очі заплили оливою наживи. На той час ви уже купалися у розкоші, вивалили на глум людям оцю віллу під лісом, і несло від неї смородом розкладених живих мерців, які самі себе знищили. І тоді я прийшов і сказав: мамо, у мене вже немає брата. Він вмер.

— То для тебе, а для неї — ніколи. Ніколи не вмирають діти для матерів.

— О, ти її мало знала. То правда. Її радості не було меж, коли він вернувся із Сибіру. Але потім, коли поголос пішов між людьми — рекетир, на ньому кров, убиті і закопані серби-дальнобійники у лісопосадках. Люди, як гадюччя, приходили сюди. Начебто відвідати хвору, а самі шептали на вухо, впускаючи отруту прямо в душу. А вона й не перепитувала. Вона відчувала. Вона все знала. То вона сказала і не впускати його більше до хати.

Навіть він, Василь, благав її змилосердитись, але вона, мати, не мала того духу божественного, щоб відпустити гріхи синові, який не хотів каятися. І який то гріх, коли син став паниськом на крові. Багач, якого в історії села не було. У парламенті засідає. Успішний такий. Колишній в’язень юності. Але у неї була інша мораль: коли народ гибіє у нужді, багатство — то і є найбільший гріх. Перед Богом і людьми.