Читати книгу - "Поїзд, що зник"

- Перш за все він позбудеться форми і переодягнеться в цивільне, - одразу сказав Старий, - потім відкрутить у автомата приклад, аби зручніше було ховати його під одягом, а штик-ніж прилаштує так, щоб миттю вихоплювати. Він не шмаркач, який топить зброю у першій-ліпшій калюжі і біжить навпростець до мами. Знає, що його чекають в Україні, на заході, тому попрямує на схід. Там спокійно відлежиться у когось з «корешів» по колонії. Далі два варіанти - або здобуде чужі документи і розчиниться на одній шостій земної кулі, або спробує прорватися за кордон.

- Що з цього виходить для нас? - продовжив старий лягавий. - Сюди, до коханої, може прийти, а може не прийти. Хоча, якщо надумає дітись «за бугор», то вибір у нього маленький. Китай далеко, до Туреччини -лише через Кавказ. Але там зараз усе Політбюро відпочиває. Тільки Лисова з автоматом не вистачає. Що залишається в загашнику? Одеса або Іллічівськ, бо сухопутний кордон для нього - дохлий номер. Навіть якщо прорветься, брати-демократи назад віддадуть. Будемо чекати…

Я так детально все переказую, бо в ту ніч, коли Старий вирішив почергувати в засідці до ранку, ми з ним пошепки не про дезертира, а про таємничу брюнетку розмовляли. Старий, як справжній корифей, почав мало не з часів Адама:

- Загалом поїздні та вокзальні злочини - то не наша справа, а транспортної міліції. Але ж навіть професіонал вічно на колесах не житиме. Треба десь відіспатися, помитися, крадене збуть, а це вже наша територія. Колись поїздні були злодійською елітою. Серйозна компанія. Бо тут треба і актором бути, і психологом, і взагалі - організованою людиною. Бо поїзд - це тобі не ГУМ, в будь-яку секунду не вийдеш. Мало вкрасти - треба ще й так на зупинці зійти, щоб тебе, як мінімум, не запам’ятали. Крім того, у Хацапетівці, звідки до цивілізації півдня автобусом, теж не заховаєшся. Одне слово - в поїздні йшли ризиканти. У вокзальних простіше, бо вокзал нікуди не їде і на ньому чимало клієнтури. Тут своя спеціалізація була - хто біля кас кишені чистив, хто в залах чекання «на довірі» працював, а хтось п’яних обкрадав. Ну, алкоголь використовували і поїздні - для надійності. Снотворне у СВ переважно підсипали, бо там клієнт особливий, грошовитий. І свідків немає, тільки ти та «фраєр». Клофелін з’явився відтоді, як снотворне почали під круглу печатку продавати. А з хімією таких проблем немає. Що цікаво, клофелінщики - це, як правило, жінки. І то не будь-яка «Маруха», по котрій зону за три кеме видно. Мені розповідали, що цей промисел починали ті, котрі раніше «на довірі» працювали. Запам’ятай про всяк випадок цю подробицю. Спочатку клофелін тільки в поїздах капали, тепер на ресторани перейшли. А що, приємно і корисно. Випили, закусили, потанцювали, потім мужику «на коня» у шкляночку енну кількість крапель, він і з копит. Залишається всього нічого: клієнта на лавочку, його гаманець - собі на пам’ять, і - на добраніч, діти!

- Мене інше цікавить. У офіціанток, як правило, пам’ять професійна, особливо, у таких ресторанах, як вокзальний. Там якщо гав ловитимеш, то вирахують більше, ніж заробиш. А нашу пару вони так і не пригадали.

- Щоб ти знав, Олексо, клофелінниця, якщо клієнт «попливе» до розрахунку, платить офіціанту з власної кишені. Їй скандал не потрібен, вона не «динамо крутить», а серйозною справою займається. Вона, навіть якщо й завалюється, то в зоні спить на нижніх нарах, ближче до батареї. Тому наша й поводилася так, щоб увагу до себе не привернути, навіть зайве виделкою об тарілку не дзенькнула. В твоїй історії мене інше дивує - досі клофелінниці своїх клієнтів до смерті не доводили. Їм аби памороки людині забити. І ще - експерти розповіли, що та хімія, котру брюнетка підливала, від клофеліну набагато сильніша і доза була обидва рази - стовідсотковий гаплик! А це вже на розстрільну статтю тягне. Щось воно не тулиться, Олексо… Можливо, їй не гроші потрібні були? Ну, вчинили покійнички їй коли-небудь щось таке, що тільки вбивство душу заспокоїть? Може, помста?

- Цих мужиків нічого не об’єднує, - заперечив я, - де Кратово, а де Рубіжне? Вони ніколи один одного в очі не бачили. Навіть на партконференціях - я перевіряв.

- Господи, Сирота, ти наче не в міліції служиш! «Нічого не об’єднує, ніколи не бачились»… Я пам’ятаю один епізод із юною дурепою, вона ще на суд в піонерському галстуку прийшла. Погодилась увечері піти на квартиру до малознайомого дорослого дядька. Він її напоїв, побив і зґвалтував. Піонерка вирвалася, вибігла на вулицю, гальмонула машину: швидше везіть до міліції! Аякже! Там троє бугаїв сиділо - дали в голову, завезли на Берківці, там зґвалтували і кинули непритомну поміж могил. Ще слава Богу, що не вбили! Взяли ми їх усіх. Так от оті троє з четвертим, який фактично був першим, зустрілися на лаві підсудних. Що характерно, не тільки по одній статті, а й по одному пункту разом пішли. Хоча до того один одного в очі не бачили! Їх об’єднала потерпіла.

- А з нею що було?

- Та ти її знаєш, Сирота. У неї тепер кликуха «Гроза трипдачі». Зрозумів? Думаєш, якщо у нас людина людині друг, товариш і брат, то все почуття помсти в анонімки виродилось? Якби! Є ще молодша сестра помсти - заздрість називається. Тільки вона коли в гудок виходить, а коли з помстою в парі лазить.

Цікаві філософські міркування Старого перервали звуки кроків у коридорі. Усі синхронно зиркнули на годинники - за чверть друга ночі. Через наш ілюмінатор ми побачили спочатку овальну клаповуху голову на тонкій шиї, потім усю фігуру, десь під 180 см зросту. Молодик був зодягнений в