Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Думки перервала Есха, поклавши руку на плече. Я заглянув в її очі і здивувався. Вони світилися неприхованим теплом, хоча ще недавно стара сердилась:
— Айхо, хочу сказати щось дуже важливе, — я пильніше глянув на бабцю. — Ну що, у тебе вже немає сумнівів, що Едо — незвичайний павук?
Вирішивши, що Есха знову соромитиме за недавню поведінку, вже зібрався вкотре вибачитись, та стара випередила:
— Твої батьки живі, Айхо!
— Що? — не одразу зрозумів я.
— Уявляєш, живі! — раділа Есха, вистрибуючи довкола багаття. — Донька жива! Так сказав Едо. Не померли від епідемії! Живі!
— Що ти говориш, Есхо? — кліпав я очима, не вірячи почутому. — Це неможливо! Адже дідусь казав…
— Не знаю, що змусило діда Радо брехати, але він говорив неправду.
— Що?!
— Пам’ятаєш, ти казав, що Радо хотів щось розповісти та не встиг. Можливо, про батьків?
— Мама, тато, живі?.. — не вірив я. — Але чому ніколи не навідувались?.. Есхо! Як же так?! — душа розривалась на шматки. — І чому дід обманював?
— Мій хлопчику, — Есха обережно поклала руку на плече, — усьому є пояснення. Не квапся робити висновки. Можливо, існували причини, чому Радо приховував правду. Можливо, й справді не встиг розповісти. Не думаю, що дідові легко жилося із цією таємницею.
Я сумно схилив голову на плече бабусі. Згадав слова Едо про те, що любов породжує Світло. Зібрався з силами і знову впустив у спустошену душу любов, яка насправді не переставала жити там. Любов до батьків, до діда, маленького радика, сифона… Есхи. В цей момент зустрівся з очима бабусі. В її душі теж жила любов. Це був перший урок у боротьбі за Світло.
Розділ 27Рік, який я провів з Есхою і Едо на Вершині Тиші, пролетів непомітно. Бабуся допомагала опановувати мистецтво бою, і я з кожним днем відчував, як тіло наповнюється невіданою досі силою. Едо навчав, як віднайти Світло, пояснював, як зрозуміти Тінь. І коли я озирався назад у минуле, то вже не впізнавав того маленького хлопчика, який волею долі і впертості потрапив на Вершину Тиші.
Виповнилось шістнадцять. Старий одяг став замалим. І, не приховуючи радості, я ставив чергову відмітку на стіні. Хоч не виріс таким велетнем, як дід, та все ж витягнувся і більше нагадував худу, міцну, рухливу Есху.
Неприступні до цього гірські хребти Вершини підкорилися наполегливій праці і тренуванням. Я вже не лякався, коли несподівано з’являлися свисти, але ніколи більше не викликав їх Тіні. Едо навчив поважати тих, з ким матиму справу, і ніколи не використовувати вміння на шкоду іншим.
Нарешті я здобув внутрішній спокій, якого прагнув. Навчився контролювати непрохані думки, що намагались порушити гармонію. Хоча вдавалось не відразу. Але чим більше Світла я впускав у душу, тим легше вдавалось справлятись із труднощами. Едо, як завжди, виявився правим. Любов породжує Світло. Я навчився любити темні голі скелі, незмінний, на перший погляд непривітний, краєвид. Навчився любити себе із Тінню і Світлом. Я вивчав похмурий маленький світ і вже не хотів повертатись у той невідомий і загрозливий.
Кожен місяць Есха на два дні зникала із жерцями у потаємному вході, що вів у Храм Есетів, перед цим старанно приховавши мене.
Кожен раз бабця поверталась пригніченою, і хоч як вона намагалась це приховати, але я все ж помічав її стан. Есха вперто не хотіла розповідати, що відбувається, а я не наполягав, знаючи уже і сам, що є речі, про які не хочеться говорити.
Декілька разів я намагався розпитати Есху про таємний вхід у Храм Есетів, сподіваючись, що через нього можна вибратись на волю, але стара одразу ж розвіювала даремні сподівання:
— Вхід, Айхо, можна відкрити тільки з боку Храму. З боку Вершини — це звичайнісінька кам’яна стіна, яка нічим не відрізняється від скелі.
Спочатку я все-таки намагався знайти вихід із кам’яної в’язниці. Але з кожним днем надії розбивалися об високі мури і тонули у вбивчій глибині прірви, яка оточувала кільцем Вершину Тиші. Потрібно мати крила, щоб спуститись із цієї висоти, але й тоді не можна забувати про охоронців-свистів, які ніколи не випускають із поля зору. Я вже призвичаївся. Допоки не трапилось те, що нагадало про колишнє життя.
Це був той самий день, коли бабця відправила на протилежний берег Ока Дракона, а сама готувалась до прибуття жерців. Вона мала знову повертатись до Храму. З прихованого тимчасового притулку я спостерігав, як темні постаті в довгих накидках забирають із собою Есху і зникають за схилом гори. Кожен раз охоплювало неприємне відчуття, схоже на страх. Я боявся, що одного дня Есха не повернеться, невідомість малювала невеселі картини. А ще кортіло хоч одним оком подивитись на вхід до Храму, та я розумів, що наражую цим себе і Есху на величезну небезпеку. Я мусив залишатись у схованці до тих пір, доки бабця сама не прийде по мене. Есха завжди поверталась, а її пригнічений стан минав за кілька днів нашого звичайного життя на Вершині.
Перший день відсутності бабці тягнувся, як завжди, довго. Я мусив без діла сидіти у схованці і чекати. Есха завбачливо залишила достатньо провізії на два дні. Час
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айхо, або Подорож до початку», після закриття браузера.