Читати книгу - "Чужі скелети"

Цієї ночі Антон заснув сам, без снодійного. Юля ж крутилася на канапі, виявивши заодно, наскільки та незручна, і вирішивши за нагоди купити нову. І намагалася зрозуміти, як так сталося: в її розмірене і стабільне життя разом із мертвим братом увійшла інша, зовсім незнайома людина. Покійний Руслан привчив її бути закритою. Важко триматися з людьми відкрито і пускати когось у свій приватний світ, коли в цьому затишному світі несподівано може виринути темною плямою молодший брат зі своїми фірмовими штучками. Нехай вона приречена це терпіти. Ось тільки чому це мусить терпіти хтось інший?.. Власне, колишній чоловік став першою сторонньою жертвою. Ось тепер — Антон Сахновський… Людина, про чиє існування вона б не дізналася ніколи, якби не поява Русика. Він діставав її не лише своїм життям: брат навіть своєю смертю, а вірніше — загибеллю створив додаткові проблеми.

Це ж через Руслана постраждав Антон Сахновський, як не крути.

Вмощуючись по можливості зручніше, Юлія раптом згадала — Антона теж відвідав чорний привид. Він тільки тепер розказав їй про це, і мимоволі виникла асоціація з якимось фатальним вісником смерті. Обоє дорослих людей погодилися: так не буває. Але все ж таки вони щось бачили, щоразу такі видіння передували фатальним подіям, і ось тепер за вікном чорна тінь не маячить.

Дурниця, звичайно…

Та нема лиха без добра. Нема чорної примари — значить, поки все йде гаразд.

З цією думкою Юлія Гараніна нарешті заснула.

Плутати в Жашкові особливо нема де.

Тим більше, якщо їдеш джипом по центру містечка і перед тобою розступаються менш престижні автомобілі. Проїжджа частина маленького міста має одну перевагу, якою збирався скористатися Сахновський: не треба особливо ламати голову, аби вирахувати, який шлях обере та чи та машина. Особливо — джип. Таке авто мусить триматися центральних вулиць і доріг, його всі повинні бачити, мов норкову шубу модниці за будь-якої пори року.

Зранку Антон прокатався вулицями та провулками, котрі прилягали до офісу Крамаря, і теж вирахував свій можливий маршрут, передбачивши кілька варіантів руху. Та коли угледів, що Ігор Борисович вийшов з офісу і завантажився в джип, після чого машина поїхала прямо, збагнув — перший варіант маршруту був таки найправильнішим. Тому, не дочекавшись, поки джип його обжене, вирулив на сусідню вулицю, зробив гак провулками і дуже швидко опинився в засідці, місце для якої визначив наперед.

Відчуваючи, що все ж таки вагається, бо за природою своєю був, як і більшість людей, не надто агресивним, Сахновський, аби нагадати, для чого він вийшов на полювання, торкнувся пальцями ґулі. А потім, щоб остаточно розлютити себе, шкрябнув по ній, здираючи присохлу шкірку та відчувши під пучкою вологу крові.

Тепер усі сумніви лишилися позаду.

Джип саме вирулив у поле його зору. Діяти треба або зараз, або чекати іншої слушної нагоди. А за час чекання, відчував Антон, він таки справді може перегоріти.

Стиснувши зуби, міцно стуливши розбиті губи, він натиснув на газ.

Автомобіль із побитими передніми фарами вилетів із засідки, мов хижак — із кущів, і на повному ходу врізався в джип, намагаючись поцілити точно в лівий бік, у дверцята з боку водія.

Вдалося.

Скреготнули гальма. Звук від удару був схожий щонайменше на вибух петарди в новорічну ніч. Антон готувався зустрітися з могутнім боком джипа, тому завбачливо пристебнувся і вперся ногами, водночас утиснувшись у спинку водійського крісла. Джип, своєю чергою, теж не їхав надто швидко — на те не було жодної потреби. Відтак нападу не чекав: саме тому, за законами фізики, Антону ударом свого автомобіля вдалося розвернути важку машину під гострим кутом посеред вулиці. Воднораз заблокувавши вихід із боку водія.

У джипі ще не втямили, в чому справа. Та оскільки водій не міг вибратися назовні для початку серйозної розмови з тим нахабою, котрий, безперечно, «втратив нюх» і тепер «в'їхав у проблеми», це довелося робити шефові. Поза сумнівом, чинити розбори на дорогах під час навіть менш серйозних транспортних пригод, наперед відчуваючи себе переможцем, а лоха — бідним у всіх смислах цього слова, для Ігоря Крамаря було привичною справою ще з часів бандитської юності. Тому він охоче вирішив труснути старовиною — вистрибнув з машини.

На такий розвиток подій Сахновський і сподівався.

Лікар сам готував операцію. Тому мав кілька секунд фори і скористався ними повною мірою. Крамар іще тільки спустив ногу з кабіни на асфальт, а Сахновський вже оббіг джип із флангу, щосили налетів на прочинені дверцята, вдарив ними Ігоря, і коли той зойкнув — навалився, притиснув ворога дверцятами. Смикнув на себе за край — вдарив, влучивши Крамарю по голові, тоді знову надавив на двері.

Дійство відбувалося на очах щонайменше двох десятків жашківчан. Можливо, серед них були й гості міста. Проте за картиною точно спостерігало кілька людей, котрі знають, кому належить джип і кого це зараз торбить дверцятами незнайомий камікадзе.

Чутки про те, як серед білого дня в центрі міста побили Крамаря, вже за годину розповзуться містом.

Антон розумів це. Та навряд чи усвідомлення дійшло до Ігоря Крамаря. Він уже оговтався від першого шоку, впізнав нападника і тепер ліз рукою по пістолет. Але тут охоплений мисливським азартом лікар виявився спритнішим. Спочатку — ще один удар дверцятами, потім — зброя поміняла власника. Весь цей час водій, він же — охоронець, марно намагався вирватися з пастки. Інакше, ніж вийти з машини та зайти з тилу, він допомогти шефові не міг. Нарешті збагнувши це, він таки поліз і собі по зброю, та Сахновський уже тицяв стволом хазяйського пістолета в голову Крамаря.

— Руки на кермо, сука! — гаркнув він.

— Роби! — закричав Крамар. —