Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

А втім, Абелоне мала одну позитивну рису: вона співала. Тобто траплялися миті, коли вона співала. Їй було властиве сильне і непомильне відчуття музики. Якщо правда, що янголи мають чоловічу стать, цілком можна стверджувати, що в її голосі вчувалося щось чоловіче: небесна осяйність. Я, ще змалку пройнявшись недовірою до музики (не тому, що вона більше підносила мене, ніж усе інше, а тому, що помітив: вона не лишає мене там, де була підхопила, а веде кудись глибше, у щось несформоване), цю музику терпів, бо вона підносила мене просто вгору, щоразу вище і вище, аж поки здавалося, що от-от я опинюся на небесах. Я й не здогадувався, що Абелоне має відкрити мені ще й інші небеса.

Спершу наші стосунки полягали в тому, що вона розповідала мені про дівочі роки татап. Вона наполегливо прагнула переконати мене, якою відважною і юною була татап. Як запевняла Абелоне, тоді не було нікого, хто міг би зрівнятися з татап у танцях або їзді верхи. «Вона була найсміливіша і невтомна, а потім нараз вийшла заміж, — розповідала Абелоне, й досі дивуючись, дарма що збігло багато років. — Це сталося так несподівано, що ніхто й повірити не міг».

Я поцікавився, чому не вийшла заміж сама Абелоне. Вона видавалася мені пристаркуватою, і про те, що вона ще може одружитись, я не думав.

— Бо не трапилося нікого, — просто відповіла вона й видавалася тоді справді гарною. «Невже Абелоне гарна?» — приголомшено запитав я себе. Потім я покинув дім, пішовши до Дворянської академії, й почалися огидні та недобрі часи. Але там, у Cope, окремо від решти, що на мить лишала мене в спокої, я стояв коло вікна й дивився на дерева, і в такі миті, а ще вночі, в мене зростала впевненість, що Абелоне гарна. Я почав їй писати листи, довгі й короткі, багато потаємних листів, у яких я начебто писав про Ульсґор і нарікав, що я нещасний. Але, як бачу тепер, то були любовні листи. Потім, зрештою, почалися вакації, до яких так тяжко було дожити, і ми наче змовились, зустрівшись без чужих очей.

Ми, щоправда, ні про що не домовлялися, та коли карета завернула в парк, я не міг утриматися й вийшов, можливо, тільки тому, що не хотів їхати, мов чужий. Літо було в розпалі. Я біг по алеї й натрапив на щось несподіване. Там була Абелоне. Гарна, вродлива Абелоне.

Я ніколи не забуду, як ти дивилася на мене. І твій погляд на відхиленому назад обличчі, яке ніби намагалося утримати його.

Ох, невже не змінився клімат? Невже від нашого тепла він не став лагідніший навколо Ульсґора? Невже поодинокі троянди не цвітуть тепер у нашому парку аж до грудня?

Абелоне, я не розповідатиму про тебе. Але не тому, що ми ошукували одне одного: адже ти, закохана, навіть тоді любила чоловіка, якого не могла забути, натомість я кохав геть усіх жінок, — а тому, що не все можна правдиво розповісти.

Тут, Абелоне, є килими, справжні гобелени. Я уявляю собі, ніби ти тут, тут шість килимів, приходь, і пройдімося неквапом коло них. Але спершу відступи назад і подивися на всі відразу. Які спокійні вони, еге ж? Різниця між ними невелика. Всюди овальний синій острів, що ширяє на стриманому червоному тлі, всіяному квітами і тваринками, які чепуряться. Тільки тут, на останньому гобелені, острів трохи піднімається, немов полегшав. А жінка в різному вбранні всюди та сама, не інша. Інколи коло неї є менша фігурка — служниця, і завжди є тварини, що тримають герб, великі тварини, що стоять на острові й виконують якісь дії. Ліворуч лев, а праворуч осяйний єдиноріг. Вони тримають однакові корогви, які високо майорять над ними: три срібні місяці-молодики на синій смузі на червоному полі. Ти бачила, то, може, почнімо з першого?

Жінка годує сокола. Яке чудове її вбрання. Птах сидить на руці в рукавичці й ворушиться. Жінка приглядається до сокола і простягає руку до чаші, яку тримає служниця, щоб дати йому що-небудь. Праворуч унизу на шлейфі господині сидить песик із шовковистою шерстю, дивиться вгору і сподівається, що згадають і про нього. Чи помітила ти: ззаду до острова прилягає низенький трояндовий живопліт? Гербові тварини стоять по-геральдичному гордо. Герб зображено ще й на мантії, що огортає їх. Її скріплює гарна застібка. Дує вітерець.

Хіба ти не підходиш мимоволі тихіше до наступного гобелена, тільки-но помітивши, яка зосереджена жінка: вона плете вінок, невеличку круглу квіткову корону. Замислено підбирає барви наступної гвоздики в пласкій мисці, яку тримає служниця, а тим часом вплітає попередню. Внизу на лавці видніє не початий повний кошик троянд, і його помітила мавпа. Цього разу у вінку мають бути гвоздики. Лев уже не придивляється, але праворуч чатує єдиноріг.

Хіба не повинна музика прийти в цю тишу, хіба та музика не притаманна їй? У спокійних важких оздоблених шатах вона (як повільно, еге ж?) підступає до переносного органа і грає, стоячи, відокремлена трубами від служниці, яка по той бік надимає міх. Такою вродливою вона не була ще ніколи. Її заплетене в дві коси дивовижне волосся підняте наперед і зібране вгорі над капелюшком, тож кінчики кіс стримлять над вузликом, мов коротенький султан. Лев, безперечно, насилу терпить звуки, прикусивши собі губи, щоб не заревіти. Натомість єдиноріг чудовий і немов пливе на хвилях музики.

Острів поширшав. Стоїть намет. Із синього дамаського шовку й гаптований вогненним золотом. Тварини піднімають запинало, і одразу майже непомітно постає вона в князівському вбранні. Але чого варті її перла супроти неї самої? Служниця відчинила скриньку, і вона дістає звідти тільки один ланцюжок, важку, розкішну прикрасу, що завжди була замкнена. Песик сидить коло неї, піднявши голову, на підготованому місці, й придивляється. А ти побачила девіз на краю намету вгорі? Там написано: «А топ seul desir»