Читати книгу - "Тенета зради"

— Він не такий телепень, щоб приходити сюди, — зневажливо заявила вона.

— Ні, він таки прийде сюди! — люто гримнув Дука. — Бо йому треба знати, що ж сталося з його любою чорнявою дівчинкою, — не через те, що він сохне за вами, а через те, що в нього з'явиться підозра, чи не попалися ви до рук поліції. А він знає, що ви кінець кінцем заговорите. І ми справді, навіть не ворухнувши пальцем, примусимо вас заговорити, це лише питання часу; ми зачекаємо тиждень, два, три, але ви таки все розповісте, а тоді він прийде сюди, щоб довідатись, що ж із вами сталося. Він буде обережний, та все ж прийде сюди, і ми його схопимо й теж примусимо все розповісти.

Левицю, хоч як вона була вульгарна і обмежена, ці міркування переконали.

— Виходить, я маю повірити, що ви мене відпустите, якщо я заговорю? Ще й дасте грошей? — Вона взяла кавове зерня і, через силу жуючи його неушкодженим боком зубів, запила добрячим ковтком бузинівки.

— Не хочете — не вірте, — сказав він тихо, але роздратовано.

Потім йому довелось підвестися, бо у двері подзвонили. Це був Маскаранті й двоє поліцейських у формі.

— Вони привезли сповивача, — сказав Маскаранті.

І справді, один із поліцейських тримав у руці чималий білястий згорток; він був, мабуть, із прядива і скидався на сповивач для дітей, тільки був набагато більший. Їм сказали, що вони їдуть по небезпечного злочинця, а небезпечний злочинець, сповитий, наче немовля, цим сповивачем, уже не небезпечний, вдіяти нічого не може, не може навіть плюнути, бо сповивач затуляє й рота, залишаючи відкритим для дихання тільки ніс.

Коли Дука, разом із Маскаранті та поліцейськими повернувся на кухню, левиця курила. Вона пильно подивилася на нього, Дуку, потім на Маскаранті, на поліцейських, а тоді, з сигаретою в губах, узяла стосик десятитисячних банкнот, на які перед тим плюнула, поклала їх у сумочку й промовила до Дуки:

— Відішли цих паскудних засранців геть.

Дуці довелося різко підхопитися, щоб зупинити Маскаранті, який кинувся був до неї.

— Нехай мене навіть звільнять з роботи, але я розмалюю їй пику ще й з другого боку! — процідив Маскаранті.

— Прошу вас, — сказав Дука, тримаючи його і зупиняючи поглядом поліцейських, що аж тремтіли від обурення, — скажіть, нехай поліцейські повертаються додому. А ви поки що пильнуйте в під'їзді, особливо стежте за «опелем».

— Гаразд, — зітхнув Маскаранті й звернувся до поліцейських — Ходімо. Левиця зачекала, поки за ними зачинилися вхідні двері, тоді промовила:

— Якщо я говоритиму, ти справді мене відпустиш? — Вона налила собі ще бузинівки й, поклавши в рот кавове зернятко, почала його через силу гризти.

— Відпущу.

Жуючи кавове зернятко, вона сказала:

— Ставте свої запитання.

Вони зраджували всіх — матір на смертному одрі й дочку в пологовому будинку, продавали чоловіка й дружину, товариша й коханку, сестру й брата, убивали будь-кого за тисячу лір і зраджували будь-кого за порцію морозива, їх не треба навіть бити, досить лише понишпорити на мулкому дні їхніх душ — і на поверхню випливе підлість, шахрайство, зрада.

Дука підвівся, щоб поставити на місце біля раковини склянки, пляшку з бузинівкою та каву.

— Ви повинні лише сказати мені, де тепер ваш приятель. — Він ввічливо подав їй руку, запрошуючи підвестись, і вона підвелася. — Ви можете мені розповісти не так багато, ваш приятель знає куди більше, а друзі ваших друзів — ще більше. Де ж він?

Від чверті літра чи й більше спиртного — а було тільки пів на одинадцяту ранку — дівуля нітрохи не сп'яніла; видно, вона була звична до спиртного, бо твердо трималася на ногах і говорила без зусиль.

— Він у Ка' Таріно, у м'ясній крамниці Ульріко, — сказала вона.

Він і справді був у Ка' Таріно — у зачиненій м'ясній крамниці Ульріко. Ка' Таріно входить до Романо Банко, яке є частиною Буччінаско, а Буччінаско — це комуна під Корсіко, неподалік від Мілана; по суті все це — Мілан. Саме Ка' Таріно було започатковане об'єднанням чотирьох сироварень у Корсіканській низовині, між Понтіроло та Ассаго; після війни воно до певної міри втратило вигляд сироварні, довкола все ще простягалися занедбані поля, їх майже не обробляли, чекаючи, коли їх можна буде продати як ділянки під забудови; до сироварень вели багнисті вулички, а до Романо Банко — широка заасфальтована дорога; біля сироварень стояли крамниці — винна з автоматичним програвачем (колись її називали остерією), бакалійна, ковбасна і хлібна, а також м'ясна крамниця Ульріко Брамбілли.

Той чоловік був тут: високий, здоровий, навіть дуже високий і дуже здоровий, з гарним тваринним обличчям, навіть дуже гарним і справді тваринним — воно навіювало думку не так про людський рід, як про те, що він, певно, став би переможцем конкурсу краси серед бізонів; чоловік був бездоганно поголений, однак там, де пройшла бритва, залишився чіткий темно-сизий слід — щось на зразок маски, яка починалася від довгих, розкішних вусів і закривала щоки та підборіддя.

Він був вишукано вдягнений і сидів на мармуровому прилавку біля касового апарата. Сірі штани з манжетами, рудуваті, помережані візерунком черевики чи не п'ятдесятого розміру й англійського типу — мабуть, вони англійськими й були; піджак небесного кольору, дуже весняний, з добротної тканини — певно, теж англійський; єдиним дисонансом була сорочка з шовку, мабуть, найм'якшого і найважчого шовку, який можна було придбати, насиченого жовтого кольору, занадто яскравого, щоб гармоніювати з небесно-голубим піджаком.

Бізон палив сигарету, і в його руці вона, хоч була й досить довга, здавалася дитячою — така собі цигарочка для гномів. Він, мабуть, багато курив,