Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

- Чи справді, дитино, кохаєш так дуже пана Куценка?

- Так, бабцю,- відповіла мавка й усміхнулась до Івана.

- Чи ти переконана, що в любові з ним найдеш щастя?

- Я вже найшла, бабцю,- сміялась мавка,- і я переконана, що те щастя буде вічне.

Графиня звернулась тепер до Івана Куценка:

- Чи ви будете в силі, пане Іване, вчинити мою внучку все щасливою?..

Іван відповів:

- Так. Відповідь вашої внучки є моєю відповіддю.

Графиня думала хвилину. Опісля звернулась до доньки Степанії словами:

- Що ж мені зробити, доню?..

Степанія відповіла з дивним поспіхом:

- Прошу згодитися на їх подружжя й гарно, дуже гарно їх поблагословити, як наречених...

Графиня розкрила широко очі:

- Як-то, доню?.. Адже ти...

Степанія впала у слова матері і поквапно сказала:

- Так... так, я колись... Тепер я думаю цілком інакше: нові часи, поступ... демократія горою...

- Значить, доню, ти не маєш нічо проти пана Куценка як чоловіка моєї внучки?..

- Борони боже, мамцю! Навпаки: я бачу, що пан Іван Куценко - це мужчина.

- Значить, доню, можна їх обоє поблагословити?..

Степанія заохочувала гарячково:

- Можна, можна, мамцю, не лиш можна, але треба і лицює... Мамо, поблагословім обидві їх обоє гарно... дуже гарно...

Степанія звернулась до сестрінки:

- Галюсенько і ви, пане Іване... Ви заручаєтесь перший раз... Не знаєте, яка має бути поведенція при тому святі... Зараз... я навчу вас... Підступіть обоє до бабці... так... Поцілуйте бабцю в руку... так... А ви, бабцю, вже забули заручинові звичаї... Давні часи... Поцілуйте Галю в голову... в уста... де хочете... а міцно... міцно... так... Так само пана Йвана... о, не так… сердечно... кріпко... Е, не вмієте... забули...

Графиня цілувала внучку та Івана і при тому пригадала молоді літа, які вже так давно утонули у морі вічності. Прослезилася і сказала:

- Благословлю вас, діти. Кохайтеся навіки й будьте щасливі.

Тепер обоє приступили до Степанії й поцілували її в руку. Степанія вхопила голову граф'янки в руки з досі небувалою сердечністю та цілувала її міцно.

Опісля з серцем, що гриміло в ній, як на ковадлі молот, обхопила обома руками шию Йвана, накрила його лелековими крилами своєї сукні й, майже звісившись на ньому, цілувала його пристрасно в чоло, тому що їй не лицювало так, як би хотіла, припасти відразу до його уст. Щойно після вогняного вступу на Івановій чолі вона припала устами до уст Івана. І була б лишилася в такій поставі поза належно довгий час, якби Іван, немило вражений слизьким холодом її уст і за довгим триванням її благословення, не був одвернув непомітно обличчя. Тоді Степанія його поцілувала ще раз у чоло, щоб дати доказ, що його уста й чоло усе одно для неї і, зісовгнушися ще раз губами по його устах, так закінчила своє благословення:

- Ми забули найважнішу річ: адже ви, молоденькі наречені, не поцілувалися...

Мавка засміялась:

- Бабцю, того нам не треба пригадувати...

Мавка й Іван поцілувалися, а мавка кликнула:

- Бабцю, це нам не першина...

Графиня звернулась до Степанії з заміткою:

- Яка моя внучка щира!

А потім до обох:

- Скільки ж разів ви обоє вже поцілувалися?..

На те мавка:

- Бабцю, дай вам боже стільки літ прожити, скільки ми обоє вже цілунків пережили...

- Не можна, дитинко, цілуватися перед заручинами...

- Бабцю,- усміхнулась мавка,- якби так усе питати, що можна та чого не можна, то ніколи не було б кохання.

Пізнім вечером верталася Степанія критим повозом додому. Повний місяць заглядав цікаво, до середини повозу, щоб довідатися, чи вона сама сидить? Але ні, з нею разом сидів у повозі Іван Куценко. Попрощавшися з графинею та мавкою, хотів Іван іти додому пішки й сам. Одначе Степанія наперлася, щоб він її трошки підвіз, бо вона боїться їхати сама поночі. Це одно. Друге: їй приємно буде побалакати ще трошки з Іваном по дорозі. Коли ж до того мавка і графиня просили його, щоб не відмовив проханню Степанії, він згодився та сів разом з нею до повозу.

Коли коні ударили жваво копитами землю та серед рівного тупоту повіз котився дорогою і підносився та гойдався, ніби той лебідь на озері, по цілім єстві Степанії розлилося якесь розкішне, їй уже давно не знане, тільки у снах вимріяне почуття, яке не говорило, а кричало до її душі: «Я так їхала би з ним і на край світу!..»

Від першого погляду вона закохалася в Івана, і його цілунок, який він віддав їй при заручинах з мавкою, котився жаром з її уст по всьому тілі і справляв їй невимовні радощі та одночасно пік і спалював її до дна душі. Вона хотіла клякнути перед Іваном і визнати йому все: яка вона нещасна з своїм чоловіком, як вона днями і ночами все тужить і тужить бодай за окрушикою кохання і зрозуміння, як у безсонних ночах подушки зливала сльозами несповнених надій і невтишимої туги за кохання, як у своїм житті ще не найшла ні одного мужчини, який би відчув її горе й самоту та її зрозумів би.

«Іване, ти чудовий хлопче,- так думала вона,- як ти мене сьогодні не зрозумієш, то я зроблю кінець моєму любовному сирітству та нещасному життю».

Але вона була певна, що такою сповіддю вона себе лиш осмішить перед Іваном і його відстрашить. Адже він щойно після заручин, а вона його майбутня тітка. Треба вжити інших засобів, щоб Іван міг її зрозуміти. Вона бачила своє положення супроти Івана і думала, що тільки якимись незвичайними жіночими хитрощами зможе підійти до мети, про яку Іван і поняття не має. І якраз з причини тих великих труднощів Степанія рішила всіма силами змагати до того, щоб Іван належав лиш до неї. Їй була байдужа доля сестрінки, старої графині, Івана і її власна. Вона стала тепер огнем, котрий хотів примусити яким-небудь чином Івана бути для нього оливою.

Степанія взяла Івана за руку і тремтючим од зворушення голосом заговорила:

- Вибач, Іване... можна до вас говорити «ти»?..

- Прошу дуже, адже ви, пані, моя тітка,- усміхнувся Іван.

- Так, Іванчику... хоча сказати… правда, я замолода тобі на тітку... Як гадаєш, скільки мені літ?..

Іван глянув на її