Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Невже ти нi­ко­ли не спi­ва­ла? - спи­та­ла її раз Загнибiди­ха.­ - От уже скiльки у нас, а я й до­сi тво­го го­ло­су не чу­ла.

- Чому не спi­ва­ла? Спi­ва­ла. Тiльки тут якось не вiльно спi­ва­ти.

- Чому не вiльно? Зас­пi­вай, на­га­дай ме­нi моє дi­ву­ван­ня. Хрис­тя зас­пi­ва­ла - i Заг­ни­бi­ди­ха своїм сла­бим роз­би­тим го­ло­сом пiд­тя­гу­ва­ла.

Другого ра­зу Зяг­ни­бi­ди­ха поп­ро­ха­ла Хрис­тю роз­ка­за­ти про свiй рiд. Хрис­тя роз­ка­за­ла i про батька, i про ма­тiр, i про на­пас­тi Суп­ру­но­вi. Во­на нi­чо­го не втаїла вiд ха­зяй­ки. Та слу­ха­ла та тiльки гли­бо­ко зiт­ха­ла.

- Знаєш що, - ска­за­ла во­на, ко­ли Хрис­тя за­мов­ча­ла. - Ти б пiш­ла в се­ло, ма­тiр про­вi­да­ла.

- Коли ж ме­нi пi­ти? - пи­тає Хрис­тя.

- Коли? Ось у се­ре­ду йо­го ви­не­се; аж до по­не­дiл­ка не бу­де. От i ви­бе­ри день - i пi­ди.

- А ви ж са­мi як зос­та­не­тесь?

- Про ме­не - бай­ду­же! Не пер­ви­на ме­нi са­мiй зос­та­ва­тись. От як­би ти пiш­ла, та ще й ма­тiр свою при­ве­ла сю­ди. Те­пер го­дин­ка i теп­ло, - хоч би я на неї по­ди­ви­ла­ся.

- Та ма­ти та­кi, що са­мi не дiй­дуть сю­ди. Заг­ни­бi­ди­ха зiтх­нула:

- Ну, вже хоч про­вi­даєш.

Христя за­ду­ма­ла­ся. "Ко­ли йо­го пi­ти? ко­ли зiб­ра­ти­ся? У се­ре­ду - ха­зяїн виїде; у чет­вер - поп­ри­би­ра­ти тре­ба де­що; хi­ба от у п'ятни­цю… Ра­ненько вий­ду - на обiд нас­пi­ну; там су­бо­ту пе­ре­бу­ду, а в не­дi­лю ра­но й на­зад", - роз­по­ла­гає са­ма со­бi Хрис­тя i ра­да-ра­да, ко­ли ха­зяй­ка зго­ди­ла­ся… Во­на ма­тiр по­ба­че, з под­ру­га­ми на­го­во­риться, вiзьме з со­бою й но­ву оде­жу. Як на­ря­диться, як по­ка­жеться у се­лi, то-то всiх зди­вує! А Суп­рун як по­ба­че - ото йо­го за­вiй­на ухо­пе! Во­на ж наз­на­рош­не аж повз вiк­на йо­го прой­де, а як Фе­до­ра по­баче - на­пе­ре­кiр поч­не з ним заг­ра­ва­ти.

- Ти ж, Хрис­те, ра­нi­ше по­рай­ся та ра­нi­ше й ля­гай спа­ти, щоб вис­па­тись на завт­ра, бо не близький свiт то­бi йти, - рає їй ха­зяй­ка в чет­вер пiс­ля обi­ду.

Христя до ро­бо­ти прис­та­ла - як не пе­рер­веться! Дивитъ­ся, по­ро­би­ла все. Нi, не все! На праз­ни­ки зос­та­ла­ся ко­мо­ра не­ма­за­на; те­пер го­дин­ка - са­ме ма­за­ти.

- Та то ве­ли­ка ро­бо­та, не роз­по­чи­най, - ка­же їй ха­зяй­ка. - Хай уже як звер­неш­ся - та то­дi.

Хоч i не ка­жи Хрис­тi. Як? Ко­мо­ра по­би­та зимньою него­дою, пош­пу­го­ва­на вес­ня­ни­ми до­ща­ми, по­лу­пи­ла­ся, та во­на її так ки­не? Нi­за­що! Уже дав­но во­на стир­чить спич­кою в оцi.

Зараз пiс­ля обi­ду на­ря­ди­ла­ся Хрис­тя у ста­ру оде­жин­ку, за­мi­си­ла гли­ни й по­ча­ла шпа­ру­ва­ти. Ще й не ве­чiр - а вже й шпа­ру­ван­ня висх­ло; тiльки по­бi­ли­ти… О, це їй не завго­рить! По­ти сон­це ся­де, во­на й по­бi­ле…

Щиро прий­ня­ла­ся Хрис­тя до ро­бо­ти. Теп­ле со­неч­ко їй до­по­ма­гає: тiльки прой­де щiт­кою - уже й сох­не - бi­лiє. Он зос­та­лось тiльки жов­тою гли­ною пiд­вес­ти… Мер­щiй, Хри­сте, мер­щiй! Уже ве­чо­рiє, - пiд­га­няє са­ма се­бе Хрис­тя.

Коли се - щось за­то­рох­тi­ло ко­ло дво­ру… Тпррру! - при­вертає до во­рiт. "Оце так! - ду­має Хрис­тя. - Чо­го доб­ро­го, нес­по­дi­ва­но ха­зяїн вер­нув­ся. От i пi­ду до­до­му!"

Розчиняється хвiрт­ка. Хрис­тя - гульк: ви­зи­рає Здiр. У Хрис­тi аж сер­це За­тi­па­ло­ся.

- Дядько Кар­по… Здрас­туй­те!

- Здорова, Хрис­те, - вi­тається Кар­по, увi­хо­дя­чи у двiр. - А я се пiд'їхав та бо­юсь iти, дум­ка: мо­же - со­ба­ки.

- Та в нас їх не­має, - ще­бе­че Хрис­тя. - Як же там на­шi? Чи всi здо­ро­вi, виб­ри­ку­ють?

- Та ще виб­ри­ку­ють, сла­ва то­бi бо­же!.. Ма­ти кла­няється, Одар­ка…

- А ви ж, дядьку, на ба­зар?

- На ба­зар же. Та не так, бач, на ба­зар, як ма­ти пла­че, ду­же жу­риться за то­бою… Щод­ня по­би­вається, не­має та й не­має нi­якої чут­ки про те­бе… Одар­ка утi­ша, так нi­що не по­магає - пла­че! От я й ду­маю: поїду лиш на ба­зар, провiтрю­ся­ i об то­бi звiст­ку при­ве­зу ма­те­рi.

- Спасибi вам, - дя­кує Хрис­тя. - А я й са­ма зби­ра­юся у се­ло.

- Як? Чо­го?

- У гос­тi. Спа­си­бi ха­зяй­цi, пус­ка­ють.

- То от i га­разд: я те­бе й пiд­ве­зу.

А тут i Заг­ни­бi­ди­ха, за­чув­ши у дво­рi го­мiн, витк­ну­ла­ся з ха­ти.

- Хто то? - пи­тає Хрис­тi.

- Це наш су­сi­да, з се­ла.

- От i га­разд: то завт­ра з ним i поїдеш.

- Оце ж ми й раємо­ся, - ка­же Кар­по.

- То чо­му ж ти чо­ло­вi­ка не зак­ли­чеш у ха­ту? Доб­ре го­стей прий­маєш! - жар­тою ви­го­во­рює Заг­ни­бi­ди­ха Хрис­тi.

- Спасибi вам, - кла­ня­ючись, дя­кує Кар­по. - Я тут не сам, - за во­рiтьми шка­па.

- Ну, то що! Хi­ба й у двiр не мож­на за­вес­ти? Пе­ре­но­чуєш тут, а завт­ра й поїде­те. Заїзди, заїзди! - ка­же Заг­ни­бi­ди­ха.

Христя ра­да, а Кар­по ще рад­нi­ший. То йо­му на ба­за­рi стiй i не спи цi­лу нiч; сте­ре­жи шка­пу та доб­ра, що на во­зi; а то вiн у ха­зяй­сько­му дво­рi за­но­чує.

Поти Кар­по розп­ря­гав шка­пу та во­зив­ся ко­ло во­за, Хри­стя скiн­чи­ла ро­бо­ту i клик­ну­ла йо­го в кух­ню. Увiй­шла до їх i ха­зяй­ка. Та­ка об­хiд­час­та, та­ка ввiч­ли­ва; роз­пи­тує про се­ло, про схо­ди, про Хрис­ти­ну ма­тiр; хва­литься не нахва­ли­ть­ся Хрис­тею.

- Ти б зас­вi­ти­ла та ве­че­ря­ти гос­те­вi да­ла, - ска­за­ла во­на, ко­ли по­чало смер­ка­ти, i вий­шла в кiм­на­ту.

Поти Хрис­тя зас­вi­ти­ла свiт­ло, по­ти ви­тяг­ла стра­ву з пе­чi, уже Заг­ни­бi­ди­ха i звер­ну­ла­ся, та ще й з не­по­рож­нi­ми рука­ми: чар­ка го­рiл­ки тру­си­ла­ся i гра­ла про­ти свiт­ла у її ру­ках. Во­на пiд­нес­ла її Кар­по­вi. Той, щи­ро по­дя­ку­вав­ши, ви­пив i по­чав ве­че­ря­ти.

- Добра у те­бе, Хрис­те, ха­зяй­ка, - ска­зав вiн, ко­ли Заг­нибiдиха вий­шла з кух­нi.

- Все рiв­но, що ма­ти, - од­ка­за­ла та ти­хо.

- Значить, то­бi доб­ре! За се­лом бай­ду­же?

- Всього бу­ває. Ча­сом - з ква­сом, по­рою - з во­дою… А у вас же на се­лi як? - I Хрис­тя по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти про знай­омих.

Карпо роз­ка­зу­вав, що за нею жу­ряться дiв­ча­та.

- Горпина скiльки раз за­бi­га­ла про­вi­да­ти ма­тiр, розпита­ти­ за те­бе; хва­литься, що те­пер без те­бе й ули­ця - не ули­ця; все зби­рається са­ма у го­род слу­жи­ти. Во­на б, мо­же, й зiб­ра­лась, так ма­ти спи­няє.

- А Ївга? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Ївга за­мiж зби­рається.

- За ко­го? Кар­по умiх­нув­ся:

- Та вже ж не за ко­го - за Ти­мо­фiя! Там у них чу­да­сiя, та й го­дi. Во­на то хоч i за­раз, так вiн, бач, не хо­че. Дi­ло дiй­шло до су­ду, до поз­вiв… А це хтось ка­зав, що, ли­бонь, наладило­ся.­ Не­за­ба­ром i ве­сiл­ля.

- Нуте, а Суп­ру­нен­ко удо­вольнив­ся?

- Удовольнився!.. Все на­ла­зить на ма­тiр за по­душ­не. Ко­ли б я не одс­то­ював, то хто йо­го знає,