Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Інші дівчата на курсі були милі й доброзичливі. Спокійні і прагматичні учениці ніколи не забували зошити для скоропису чи лінійки, а в сумках у них завжди були чорнила щонайменше двох різних кольорів.

Якщо погода була погана, то на обід не виходили — так і їли принесені з дому харчі чи латали шкарпетки серед друкарських машинок. Улітку ходили в походи, плавали і гуляли; цікаво, по Урсулі було видно, наскільки інше літо випало їй? «Белгравія», — такий у неї був стенографічний знак для всього, що сталося. (Памела казала прямо — «аборт», «нелегальний аборт». Памела завжди була прямолінійна у виборі лексики. Урсулі хотілося бути такою самою). Вона заздрила їхнім банальним життям. (Іззі за це її зневажала б). Сама Урсула профукала свій шанс на банальне життя.

А що, якби вона кинулася під потяг, померла після Белгравії, чи, власне кажучи, відкрила вікно спальні й кинулася головою вниз? Вона повернулася б і почала все з початку? Чи, може, як їй і казали, вона все собі понавигадувала? А що, як і понавигадувала? Невже її думки нереальні? А що, як реальності взагалі не існує? А що, як поза думками немає нічого?

Філософи здавна «дали собі раду» з цією проблемою, доволі стомлено повідомив їй доктор Келлет, це — одне з перших питань, до яких звернулася філософія, тож не варто ще і їй цим перейматися. Проте хіба ж ця проблема не з тих, з якими кожен мусить дати собі раду сам?

(«Облиш ту стенографію, — писала їй із Лідсу Памела, — тобі треба вивчати філософію в університеті, у тебе світла голова. Ти як тер’єр, що вчепився в кістку»).

Вона врешті-решт рушила на пошуки доктора Келлета і виявила, що його кабінет тепер займає жінка з окулярами у сталевій оправі і волоссям кольору сталі. Та сповістила, що доктор Келлет і справді вийшов на пенсію, тож чи не хоче Урсула призначити зустріч із нею? Ні, — сказала Урсула, — не хоче. Це був її перший візит до Лондона після Белгравії, і на зворотньому шляху від Гарлі-стрит, у метро на лінії Бейкерлу, її спіткав напад паніки. Їй аж довелося вибігти на поверхню в Мерілебон, де вона довго хапала ротом повітря. Газетяр спитав: «У вас усе гаразд, міс?». На що вона відповіла — так, так, усе гаразд, спасибі.

*

Містер Карвер любив торкатися плечей дівчат («моїх дівчаток») — він гладив ангорові кардигани чи светри з овечої вовни, ніби це його домашні тварини.

Вранці вони вчилися машинопису на масивних друкарських машинках «Ундервуд». Інколи містер Карвер змушував їх тренуватися із зав’язаними очима — тільки так, на його думку, можна відучитися дивитися на клавіші, що сповільнює друк. З пов’язкою на очах Урсула почувалася як дезертир перед розстрілом. Вона часто чула, як містер Карвер видає дивні звуки, тяжко дихає і порхає, але не хотіла підглядати, що він робить.

Після обіду вони вчилися стенографії й писали снодійні диктанти, що включали найрозмаїтіші жанри ділового листування. «Вельмишановне-панство, я-довів ваше послання до-уваги ради-директорів на вчорашній нараді, проте внаслідок обговорення було-постановлено відкласти подальший-розгляд справи до наступної зустрічі-директорів, яка-відбудеться наступного вівторка...». Зміст цих листів був украй нудний і химерно контрастував із шаленим плином чорнила на сторінці, коли вони намагалися встигнути все записати.

Якогось вечора, диктуючи «На-жаль, ті,-хто протестує-проти цього призначення, не мають підстав сподіватися на успіх», містер Карвер пройшов за спиною в Урсули й ніжно торкнувся її шиї, яку вже не захищало довге волосся. Вона здригнулася і втупилася у клавіші «Ундервуда». Може, це щось у ній приваблює таку увагу? Може, вона просто погана людина?

Червень 1932 року

Для себе Памела обрала біле мереживо, а для дружок — жовтий сатин. Жовтий відтінок був кислотненький, дружки виглядали жовтушно. Їх було четверо — Урсула, Війні Шоукросс (а не Ґерті) і дві молодші сестри Гарольда. Гарольд був із великої шумної родини на Олд-Кент-роуд, яку Сильвія вважала «нижчою за статусом». Те, що Гарольд лікар, не вважалося пом’якшувальною обставиною (Сильвія відчувала дивну відразу до медичної професії).

— Але ж твоя родина теж була трохи déclassé, — сказав Г’ю Сильвії.

Майбутній зять йому сподобався, він вважав його «ковтком свіжого повітря». Та й Гарольдова мати Олів — теж.

— Вона завжди каже, що думає, — сказав він Сильвії. — І думає, що каже. Не те, що деякі.

— А в каталозі ця модель виглядала добре, — із сумнівом протягнула Памела на третій і остаточній Урсулиній примірці у майстерні в Нісдені — занесло ж їх. Довга вузька сукня туго напиналася в Урсули на талії.

— Ви набрали вагу після останньої примірки, — сказала кравчиня.

— Справді?

— Так, — підтвердила Памела.

Урсулі згадалося, коли вона востаннє набрала вагу. Белгравія. Хоча цього разу причина точно інша. Вона стояла на стільці, а кравчиня пересувалася навколо неї колами; на зап’ястку в неї була закріплена подушечка для голок.

— Але виглядаєш добре, — додала Памела.

— Я цілими днями сиджу, — сказала Урсула. — Мабуть, треба більше ходити.

Розлінуватися легко. Вона жила сама, тільки ніхто про це не знав. Гільда — дівчина, з якою вона мала ділити квартиру на горішньому поверсі у Бейсвотері — з’їхала, але, дякувати Богу, і далі платила ренту. Гільда жила в Ілінґу «у справжнісінькому палаці втіх» із чоловіком на ім’я Ернест, якому дружина відмовилася давати розлучення, тож перед батьками вона мусила вдавати, що досі живе у Бейсвотері самотнім і чеснотливим життям. Це було питання часу, коли Гільдині батьки несподівано виринуть у них на порозі, й Урсулі доведеться відбріхуватися, щоб якось пояснити відсутність їхньої доньки. Г’ю і Сильвія були б у жасі, якби довідалися, що Урсула живе в Лондоні сама.

— У Бейсвотері? — із сумнівом спитала Сильвія, коли Урсула повідомила, що полишає Лисячий закут. — А інакше не можна?

Г’ю і Сильвія проінспектували і квартиру, і Гільду, яка гідно трималася на перевірці. Утім, Сильвія вважала, що і квартира, і Гільда не зовсім задовільні.

Ренту платив «Ернест із Ілінґа», як його називала Урсула («Утриманка я», — сміялася Гільда). Гільда наїжджала до Лондона щокілька тижнів: забрати пошту, передати гроші за квартиру.

— Я можу знайти іншу співмешканку, — запропонувала Урсула, хоча її з душі вернуло від цієї думки.

— Давай подивимося, як мені поведеться. У цьому й чар того, щоб