Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

— Ти будеш першою, хто про це довідається, — пообіцяв Вістінґ.

Він закінчив розмову й знайшов телефонний номер Вальтера Крума. Не дуже вірилося, що Клаусен міг написати щось вартісне для розслідування, однак йому не сподобалася поведінка партійного секретаря.

— Рукопис! — перше, що сказав Вістінґ у слухавку, коли Крум відповів. — Перешліть його мені!

Крумові вистачило клепки не заперечувати, що рукопис у нього.

— Я його прочитав, — сказав він. — У тексті немає нічого, що вказувало б на походження грошей.

— Нас цікавить життя Клаусена загалом, — наполягав Вістінґ. — Якщо це схоже на мемуари, то я волів би сам прочитати й мати своє судження про прочитане.

— Ми розглядаємо рукопис як партійну власність, — заперечив Крум.

— Зате я не розглядаю, — відрубав Вістінґ. — Те, що ви проникли в літній будинок і вкрали рукопис, вважається злочином. Передайте кур’єром, щоб я вже завтра мав його на столі.

Відмовки в Крума вичерпалися.

— Щось довідалися? — запитав він натомість.

— Знаємо, звідки взялися гроші, — відповів Вістінґ. — Свого часу зможете прочитати про це в газетах, — додав він і поклав слухавку.

Вістінґ узяв з кухонної шухляди виделку й виловив з каструльки три сосиски, виклав на тарілку й з’їв з гірчицею.

Коли прийшов батько, Ліне відрізала шматок лазаньї, поставила грітися у мікрохвильовку.

— Спить? — запитав Вістінґ, киваючи на кімнату Амалії.

— Заснула моментально, — усміхнулася Ліне. — Ти розмовляв з кимось про рукопис Бернгарда Клаусена?

Вістінґ висунув з-під столу стілець, повісив куртку на спинку.

— Матиму його завтра, — відповів він, сідаючи.

Дзеленькнула мікрохвильовка. Ліне вийняла тарілку, доклала салат і поставила перед батьком.

— Я мала сьогодні цікаву зустріч, — сказала вона й розповіла про Генрієтте Коппанґ. — Кілька років тому Генрієтте проводила журналістське розслідування зникнення Симона Мейєра. Розслідування зазнало провалу, але вона припускає, що Симон міг втекти до Іспанії.

— На чому грунтується гіпотеза? — запитав Вістінґ, беручись до їжі.

Ліне поставила чайник.

— Фактично, на свідченнях двох людей, котрі його нібито там бачили. Але Генрієтте вважає, що він міг натрапити на сховок грошей, можливо, від продажу наркотиків, узяв їх і накивав п’ятами.

— Дуже ймовірно…

Ліне не хотілося розповідати решту. Знала: батькові не сподобається, що вона розказала Генрієтте про зв’язок між зникненням Симона Мейєра й пограбуванням.

— Мені теж так здалося. Я звернула її увагу на те, що гроші на Ґардермуені вкрали того ж дня, що й зник Симон.

Батько рвучко відклав виделку.

— Але ж це відкрита інформація! — виправдовувалася Ліне.

— Ти знала ту Генрієтте раніше? — запитав Вістінґ.

— Ні.

— Перевірила її дані?

— Вона працює на «Інсайдер».

— Телепрограма?

— У цьому й суть! Вона має контакти в кримінальному світі. Знає людей, котрі можуть щось знати.

— Але ж не можна отак відразу покладатися на чужу людину, — застогнав батько.

Ліне підвищила голос.

— А ось ти можеш і повинен покладатися на мене! З її допомогою ми просунемося уперед, а не будемо тупцювати на місці й теревенити з підстаркуватими партійцями. Вона — професіонал і знає, як використовувати інформаторів.

Вістінґ промовчав.

— Вона в жодному випадку не оприлюднить зв’язок зі «справою Єршьо», — вела далі Ліне. — Лише пустить поголос, ніби «Інсайдер» хоче зняти програму про пограбування.

Вістінґ наче трохи заспокоївся.

— Про Бернгарда Клаусена не проговорилася?

Ліне ображено глянула на нього, похитала головою.

— Довірся мені й відпусти, дай простір для дії, — попросила вона. — Ти ж інших не контролюєш до дрібниць!

— Інші — досвідчені слідчі, — заперечив Вістінґ.

— То ж твоя була ідея — залучити мене до роботи в групі! Дозволь мені скористатися власним досвідом, дозволь виконувати свою роботу так, як я це вмію.

— Вибач! Я лише боюся, що ти можеш припуститися помилки.

Вода в чайнику закипіла. Ліне налила окропу в горня, залишила на трохи вистигати, доки доливала заварку.

— Хочеш чаю? — запитала вона.

Вістінґ похитав головою.

— Ми точно знаємо, що гроші з хатини Клаусена — це всі вкрадені кошти? — запитала Ліне.

Вістінґ знову взявся за виделку.

— Аудюн Тюле сьогодні перевіряв. У кожній конкретній валюті є кілька тисяч крон різниці. Але виною може бути неточний перерахунок, або ж грабіжники потягнули трохи для себе, перш ніж заховати здобич.

Донька з батьком замовкли.

— Адріан Стіллер сьогодні телефонував, — озвався за якийсь час Вістінґ.

— Що хотів?

— Натрапив на анонімне свідчення, у якому згадувалося ім’я Бернгарда Клаусена.

— І що ти йому сказав?

— Поки що він бив навмання, та коли, врешті, поцілить, я не зможу послати його під три чорти.

— То він увійде до твоєї слідчої групи?

— Нам потрібний повний доступ до архівних матеріалів справи.

Ліне зітхнула. Такого повороту можна було сподіватися, але їй це не подобалося.

— Він здогадається, у чому полягає моя роль і чим я займаюся.

— Гадаю, Стіллер уже здогадується. Але ж ти не скоїла нічого поганого. До того ж, я впевнений, що він поставиться до твоєї роботи з розумінням.

Ліне змушена була погодитися з батьком. Адріан Стіллер уже раз вдався до підступу за її спиною, тоді, коли вона востаннє мала з ним справу. Для нього розслідування було стратегічною грою, у якій він налаштовував учасників одне проти одного; грою, у якій він ретельно ховав карти й, бувало, шахрував.

Приглушений високочастотний звук долинув знадвору. Ліне підійшла до вікна з горням чаю у руках, але не зуміла локалізувати звук.

— Ми сьогодні отримали результат аналізу ДНК, є один збіг, — промовив Вістінґ.

Ліне обернулася до нього.

— Автор анонімки на Клаусена — той самий чоловік, що використав презерватив біля озера Єршьо.

— І ти кажеш це щойно тепер? — докірливо сказала Ліне. — Це ж підтверджує свідчення. Анонім був там!

Обоє почули теленькання смс-ки. Ліне глянула на свій телефон.

— Це в тебе, — сказала вона батькові.

Вістінґ гарячково намацував телефон у кишені куртки, що висіла на спинці стільця. Теленькнуло ще одне повідомлення.

— Алярм! — скрикнув Вістінґ, кидаючись до дверей.

Ліне аж за пару секунд збагнула, про що йдеться. Вона кинулася за батьком, наздогнала його на півдорозі до будинку. Сирену сигналізації тут було чутно виразніше.

— Почекай тут! — звелів Вістінґ.

Ліне не послухалася, дійшла з ним до дверей.

Вістінґ тримав ключ напоготові. Відімкнув двері, увійшов, іншим ключем відімкнув двері до підвалу.

Ліне увімкнула світло. Все мало наче звичний вигляд. Вістінґ відімкнув сигналізацію і щойно тоді уважно оглянув усі закутки. Коробки з грошима стояли неторкані.

— Фальшивий алярм, — упевнився він.

— Але ж чомусь він спрацював…

Ліне теж ретельно оглянула підвальну кімнату в пошуках причини.

Вістінґ стояв з телефоном у руках.

— Детектор має камеру, — сказав він. — Ось прийшли фото.