Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Я бачив одного разу, – втрутився Тарас Адамович, – але давно.

Міра вражено подивилась на білий аркуш.

– Найменшого натяку хоч на якийсь відбиток на тканині ми не знайшли.

– Шкода, – тихо сказала Міра.

– Однак надія лишалась, – усміхнувся Менчиць, коли вона звела погляд на нього. – Хоч знайти тверду рівну поверхню на піджаку не так вже й просто, але ми її відшукали.

Тарас Адамович усміхнувся – молодий слідчий інтригував авдиторію, вмів підтримувати інтерес до розповіді і був тактовним у поясненнях. Якби він прийшов сюди без Міри, певно, отримав би просто сухий звіт на папері, а так потрапив на виставу.

– То про яку рівну тверду поверхню йдеться? – запитала Міра.

– Про ту, яку людина, що одягає піджак, точно торкає пальцями, – відповів їй молодий слідчий.

– Ви про…

– Гудзики, – сказав він, – нам пощастило: тут вони великі й пласкі. Я був впевнений, що ми отримаємо чіткі відбитки, хоч довелося б морочитися, беручи їх з металевої поверхні. Якби вони були пофарбовані в темний колір, ми просто посипали б гудзики каоліном – це такий білий порошок, – пояснив він для Міри, – і сфотографували б під косими променями світла. З блискучої металевої поверхні я вирішив отримати відбитки завдяки електролітичному методу.

– Хм, цікаво, – пробурмотів Тарас Адамович.

– Колеги з Одеси порадили колись, щоправда, вони самі проводили процедуру раз чи двічі.

– А в чому суть? – запитав колишній слідчий.

– Металевий предмет – гудзик у нашому випадку – потрібно занурити у водний розчин мідного купоросу і пропустити струм. Через дві-три секунди після замикання струму на предметі проступлять відбитки. Після десяти секунд ланцюг розмикається – малюнок стане дуже чітким. Потім гудзик треба промити водою, спиртом та ефіром. А ще – висушити. І все. Відбитки набувають чіткості, легко фотографуються, навіть рушником не стираються…

– О, справді? – запитав Тарас Адамович.

– Так мені говорили.

– Тобто ви ще не перевіряли?

Експерт сумно зітхнув:

– Залюбки перевірю, тим паче гудзики в нас є. Просто в кишені піджака ми знайшли пачку цигарок, на якій були дуже чіткі відбитки – вдалося виявити їх, просто посипавши порошком.

Міра співчутливо поглянула на Менчиця – певно, йому й справді хотілося дістати відбитки саме в такий спосіб: замикаючи й розмикаючи ланцюги електричного струму.

Отже, відбиток санітарного інспектора вони мають. Залишалось тільки порівняти його з відбитком дами під вуаллю. Тарас Адамович виразно подивився на Менчиця.

– Так, – кивнув йому слідчий, – ми виявили чіткі відбитки на посуді в ресторані, добре, що ви відразу попрохали офіціанта зібрати все, що було на їхньому столику як докази. Хоч ми й мали певні ускладнення.

– Які?

– На ножах чи виделках відбитків не було, – пояснив Менчиць.

– Я попереджав. Сирена пролунала відразу, як тільки їм принесли страви. Вони просто не встигли схопитися за виделки.

Міра з цікавістю слухала розмову чоловіків, згадувала вечір у «Празі», поєднувала факти. Отже, Тарас Адамович майже весь вечір стежив за сусіднім столиком? А вона цього навіть не помітила – він говорив з Назимовим, цікавився справами на фронті, жартував. Це тому він виходив кудись? Попереджав офіціанта? Ніби прочитавши її думки за виразом обличчя, Тарас Адамович відповів:

– Ні, я виходив телефонувати – потрібно було запитати у начальника розшукової частини, чи маємо ми щось на Досковського.

Він зробив павзу, впіймав Мірин питальний погляд, сказав:

– Не маємо. Й досі.

Менчиць кивнув:

– Тому ми й не арештували його того вечора. Могли тільки стежити.

– Так. Але я перервав вас. Вдалося знайти відбитки на посуді?

Менчиць пройшов через увесь кабінет і дістав із шафи келих із тонкого скла на високій ніжці.

– Як я вже казав, виникли деякі проблеми. Здається, це найлегше – взяти відбиток із твердої поверхні. Такої як скло. Я був певен, що нам складно буде добути їх від санітарного інспектора, але не білявки. Однак навіть десять магічних порошків безсилі, якщо відбитки змазані або нечіткі.

– Десять магічних порошків? – запитала Міра.

Тарас Адамович усміхнувся. Навряд чи Георгій Михайлович Рудий називав ці порошки магічними, коли складав інструкцію для працівників дактилоскопічного бюро, яке створив на власні кошти. Однак він наполягав, що в кабінеті завжди мають бути десять порошків для зняття відбитків пальців: графіт, індиго, алюміній, фосфорний антимоній, крейда, каолін, танін, синька, судан і пил морської трави.

– І ви маєте їх усі? – запитала Міра, розуміючи, що поставлене запитання – риторичне.

XVI. Марафон

Келих гордовито стояв на столі, ловив промені сонця з вікна тендітними скляними боками. Чаша велика, отже – не для білих вин. Таємнича дама під вуаллю віддавала перевагу червоним? Але якщо Менчиць говорив, що можна взяти відбитки з тканини чи гудзиків, невже складно дістати їх зі скляної поверхні? Деякі з них можна розгледіти неозброєним оком. Міра подивилась на келих, потім перевела погляд на Тараса Адамовича.

– У вас виникли проблеми? – запитав колишній слідчий.

– Так, – зітхнув Менчиць, – жодного чіткого відбитка. А ми ж сподівалися…

Він не закінчив. Зрозуміло було, що він сподівався обійтися порошками. Скло – не тканина, з нього, здавалось, знімати відбитки – найпростіше. Міра подумала, що обов’язково розпитає обох слідчих, яка різниця між порошками й навіщо тримати в кабінеті всі десять.

– Звідки ви знали? – запитав Менчиць у Тараса Адамовича, відволікаючи її від думок.

– Знав що?

– Що ми не зможемо узяти відбитки з келиха.

Тарас Адамович стенув плечима:

– Це просто. Як я зрозумів, ми не вважаємо келих речовим доказом?

– Ні. Марна трата часу.

– Що ж, спробую продемонструвати вам, чому ви зазнали невдачі. Міро, допоможете мені?

Міра зацікавлено подивилась на нього.

– Звичайно.

– Подайте, будь ласка, мені келих, я дещо покажу вам. Але обережно, уявіть, що