Читати книгу - "Тарасові шляхи"

Тарас очікуючи дивився на наречених.

— Ах, да, гроші! Приїдеш у ту неділю!

Другої неділі Демидов пиячив із приятелями і про гроші й згадувати не хотів. Третьої — Тарас не застав його чи може просто його дядька збрехав? Раптом зустрів його на Невському, підбіг, зупинив. Демидов зміряв Тараса високо-мірним поглядом.

— Ти, хлопе, як ти смієш розмовляти так з поміщиком Демидовим? Я повідомлю твого пана!

Скільки даремно втраченого часу, праці!

Але все Тарас мусив зносити мовчки. В такі хвилини він хотів швидше повернутися на своє горище. Де там уже мріяти про друзів з Олімпу!

Він кусав губи, сидячи в своєму кутку, і проклинав усе своє життя.

І знову, як у піднесеному, так і в пригніченому настрої, не міг він малювати, а писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки.

За ним і застали його якось Сошенко та Мокрицький. — Ти пишеш щось? — спитав Мокрицький. — Так, вигадую собі невідомо нащо.

Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович.

— Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! — схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. — Я сам поїду до його пана.

Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро!

— Це найбільша свиня в торжковських пантофлях. Підіть ви самі, Іване Максимовичу,— звернувся він до Сошенка,— до цієї амфібії, і хай він визначить ціну за бідолашного хлопця.

Юнаки були обурені не менше, ніж їхній учитель. Як? Так прийняти Карла Великого? Карла Брюллова, ім'я якого тільки-но пролунало на всю Європу! Але ж як тоді він прийме непомітного, скромного Сошенка?

Вийшовши з кімнати, Сошенко замислився.

— Може, краще умовити піти до Енгельгардта старого Венетціанова?

Другого дня, увечері, Венеціанов розповів про наслідки побачення Боюллову та Сошенкові.

Пан Енгельгардт і старого добрягу Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.

— Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.

Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але "свиня в торжковських пантофлях" зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей "американський дикун" — Брюллов.

— Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, — усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.

— Не міг, — признався Брюллов, — спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.

Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна.

— Отак би прямо й сказали! — зареготав самовдоволено пан.— А то — філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п'ятсот карбованців.

— Отак і сказав цей пан, і я згодився, — закінчив старий.

— Дві тисячі п'ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.

— Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.

Він загорівся сам, як юнак.

Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.

Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.

Мокрицький звик, що його маестро може прислати за ним і о другій годині ночі, бо у нього нічниці і хочеться почитати й побалакати, і о шостій ранку, щоб поділитися якоюсь думкою чи показати надзвичайний колір неба і повітря над Невою.

Але зараз було щось важливіше. Молоді люди не знали, що вирішив Карл Павлович, але щось готувалося. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського і мало непобив вірного свого Аполлона, коли той, не чуючи під собою ніг, і від радості, що готується вже щось реальне, і від весняного вітру й перших калюж усе переплутав, а головне — Жуковського покликав не тоді, коли треба. Проте Аполлон стояв перед маестро з таким комічно-розгубленим виглядом, так терпляче вислухав усе "музичне", вилите зопалу запальчастим Брюлловим, що гроза минула швидко, як і почалася, і обидва вони почали дружно й енергійно готувати мольберт і полотно для нової картини. Якої саме — Аполлон не знав і не насмілювався питати.

Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка:

— Сьогодні в нашій майстерні з'явився ще один прекрасний твір — портрет Василя Андрійовича Жуковського, і якби ти знав, яка разюча подібність! Яка надзвичайна сила рельєфу! Ти подумай, сеанс тривав не більше двох годин, а голова здається майже закінченою.

Він не стерпів і повів друга в майстерню. Брюллова не було дома. Перед портретом у кріслі Карла Павловича сидів хлопчик Ліпін.

Це був один з тих самоуків-художників, про яких Карл Павлович подбав ще