Читати книгу - "Здіймається буря"

Вогнесерд і собі влігся на краю галявини. Повітря було таке задушливе, що хутро ставало дибки. Цілий ліс, здається, чекав на бурю, що ось-ось мала здійнятися. На узліссі галявини заворушились тіні. Вогнесерд повернув туди голову. То був Темносмуг.

Воєвода поманив кота кінчиком хвоста. Темносмуг поволі підійшов.

— Я хочу, щоб ти завтра рушив на патрулювання, щойно повернеться досвітній патруль, — нявкнув Вогнесерд. — Віднині щодня будуть додаткові три патрулі, в усіх патрулях буде по троє вояків.

Темносмуг прохолодно зиркнув на воєводу.

— Але завтра вранці я веду Папоротелапку на тренування.

Вогнесерд роздратовано наїжачився.

— То візьмеш її із собою в патруль, — форкнув він. — Буде їй добрий досвід. Усе одно треба пришвидшити вишкіл новаків.

Темносмуг смикнув вухами, але з лиця не змінився.

— Так, воєводо, — промурмотів він та блиснув очима.

* * *

Натомлений Вогнесерд увійшов до кубла Синьозірки. Ще до сонцепіку сьогодні з Громового табору вже двічі виходив патруль. Крім того, воєвода мав повести новачку Білошторма, Яснолапку, на тренування десь пообіді. Три дні після смерті Вітрогона були дуже завантажені. Воякам і новакам ніколи було і вгору глянути за всіма цими патрулями. Верболоза і Злотоквітка лежали в яслах, Білошторм уперто відмовлявся відійти від провідниці бодай на крок, Хмаролап зник, тож у Вогнесерда зараз не завжди був час, щоб навіть поїсти чи поспати.

Синьозірка лежала у гнізді, примруживши очі. Воєводі на мить здалося, що вона підхопила хворобу Тіньового Клану. Її хутро було скуйовджене ще більше, ніж зазвичай; провідниця сиділа зі спокійною приреченістю кішки, яка більше не дбає про себе і просто мовчки чекає на смерть.

— Синьозірко, — тихенько покликав Вогнесерд.

Стара кицька поволі повернулась.

— Ми без угаву патрулюємо ліс, — доповів він. — Там немає ні сліду Тигрокігтя чи його волоцюг.

Провідниця мовчки відвела погляд. Вогнесерд замовк, гадаючи, чи варто казати ще щось, але Синьозірка лише підібгала лапки глибше під груди та остаточно заплющила очі. Збентежившись, рудий кіт похилив голову та вийшов із печери.

Залитий сонцем терен виглядав так умиротворено, що важко було й уявити, ніби Кланові загрожувала якась небезпека. Орлякошуб грався із Верболозиними кошенятами біля ясел, вимахуючи хвостом, за яким ганялися малі. Білошторм тим часом відпочивав у затінку Високого Каменя.

І тільки те, що вуха білого вояка були нашорошені на кубло Синьозірки, видавало напругу, яка панувала у Клані.

Вогнесерд без особливого ентузіазму глянув на чималу купу свіжини. Шлунок його був такий порожній, що, здавалося, присох до ребер, проте він не уявляв, як зможе проковтнути бодай щось. Воєвода роззирнувся і помітив, як їсть Піскошторма.

Спостерігати за її лискучою помаранчевою шубкою було неабияким задоволенням, і Вогнесерд мимохіть подумав, наскільки приємною для нього була б компанія рудої киці на полюванні з Яснолапкою. Від цієї думки до нього аж повернувся апетит, а в животі завуркотіло передчуття гонитви за здобиччю. Свіжину він залишить іншим.

Цієї миті Яснолапка ступила на терен у супроводі Мишошубки, Морозошубки та Куцохвоста. Вони принесли просочений водою мох для королев та старійшин. Яснолапка понесла свою ношу прямісінько до кубла Синьозірки, здобувшись на схвальний погляд Білошторма.

Вогнесерд гукнув Піскошторму:

— Ти там обіцяла колись, що вполюєш нам кроля. То не будеш проти сходити зі мною та Яснолапкою на полювання?

Піскошторма глянула вгору. Її зелені очі сяяли тим несказаним, яке зігрівало Вогнесерда сильніше, ніж сонце.

— Добре, — озвалась вона і швиденько доїла свою здобич. Усе ще облизуючись, киця подріботіла до Вогнесерда.

Вони разом чекали на Яснолапку. І хоч їхні шубки ледве торкалися, Вогнесерд усе ж відчував, як його хутро наче поколює.

— Готова до полювання? — запитав він у Яснолапки, щойно та вийшла з кубла Синьозірки.

— Уже? — здивовано нявкнула новачка.

— Я знаю, ще не сонцепік, але ми можемо піти просто зараз, якщо ти не надто втомилась.

Яснолапка похитала головою та рушила за Вогнесердом та Піскоштормою крізь папоротевий тунель у ліс.

Воєвода біг услід за Піскоштормою вгору схилом до лісу, вражений тим, як плавно рухались її м’язи під блідо-рудою шубкою. Вогнесерд знав, що його подруга так само стомлена, як і він, а все ж вона швидко мчала підліском, прищуливши вуха та відкривши рота.

— Здається, осьде перший кріль! — зненацька прошипіла Піскошторма, припавши до землі в мисливській стійці.

Яснолапка відкрила рота, щоб понюхати повітря. Вогнесерд не ворушився, а ось Піскошторма тихо поповзла крізь чагарі. Він відчував запах кроля, чув, як той снує у підліску серед кущів папороті. Нараз руда войовниця кинулася вперед, зашарудівши опалим листям. Вогнесерд почув, як задні лапи кролика сильно вдарили об землю, коли той спробував утекти. Випередивши Яснолапку, він інстинктивно стрибнув уперед, обігнув хащі папороті та погнався за кролем твердою лісовою долівкою. Воєвода відібрав його життя одним точним укусом. Хвала Зореклану за те, що ліс повниться здобиччю, хай навіть воїни-пращури й давно не посилали їм дощу. Буря, обіцяна гуркотом грому, що лунав кілька вечорів тому, так і не прийшла, повітря було так само задушливе і застояне, як і завжди.

Піскошторма спинилася біля кроля майже тієї ж миті, коли Вогнесерд схилився над здобиччю. Він чув, як важко вона дихає. Йому й самому було ненабагато краще.

— Дякую, — нявкнула войовниця. — Я нині трошки повільна.

— Я теж, — зауважив Вогнесерд.

— Тобі треба відпочити, — лагідно нявкнула Піскошторма.

— Усім нам треба, — кіт відчув тепло лагідного погляду її зелених очей.

— Але ти маєш удвічі більше навантажень, ніж усі ми.

— Багато роботи, — тут Вогнесерд змусив себе продовжити. — А ще ж я більше не витрачаю час на тренування Хмаролапа.

Втрата новака турбувала його все більше. Він потай сподівався, що молодий котик сам повернеться до табору, сам знайде дорогу додому, але від Хмаролапа не було ні слуху ні духу, ще відколи його забрала потвора. І що менше у Вогнесерда залишалося надії будь-коли зустріти свого учня, то сильніше він переймався через втрату уже двох новаків — Попелюшки і Хмаролапа. Як він може брати на себе відповідальність бути воєводою, якщо навіть нормальним виховником стати не здатен? Навантажуючи себе патрулями та мисливськими виправами, Вогнесерд насправді намагався довести свою придатність решті Клану і позбутися сумнівів стосовно власних вояцьких умілостей.

Піскошторма, здається, відчувала тривогу Громового воєводи.

— Я знаю, що роботи багато. Можливо, я зможу якось більше допомогти, — вона глянула на Вогнесерда, і той вловив легеньку нотку гіркоти в її голосі. — Я, зрештою, також не маю новака.

Коли войовниця бачила Порохошуба із Зололапом, то, мабуть, аж згорала від заздрощів, і Вогнесерд відчув себе винним.

— Пробач… — почав було він.

Проте його розум