Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Поки йду вузькими вуличками, відчуваю лише слабкість і ніякої нудоти. Вона ніби відійшла на другий план, бо я в абсолютному шоку. Побачити Славу, який зраджує мене, дивно, але ще дивніше побачити ту, з ким саме він мене зраджує. Марту.

Перші секунди я думала, що здалося. Що це не може бути правдою, що Марта нізащо не подивилася б у бік мого чоловіка, але потім я все ж таки вмикаю голову й розумію, що не здалося. У кімнаті справді була Марта. З моїм чоловіком. Не знаю, як давно вони так за моєю спиною розважаються, але мені несподівано стає легше.

Гостре почуття провини, що переслідувало мене весь цей час, замінюється розумінням, що чоловік змінився не заради мене. Що я хоч і винна, зрадила, переспала з іншим, але й різкі зміни Слави ніяк не пов’язані з гострим бажанням не втратити мене. Швидше, вони пов’язані з почуттям провини, хоча, враховуючи, що я застукала Славу й Марту просто в нашому спільному ліжку, змушує мене сильно сумніватися, що чоловіка мучать докори сумління. Швидше за все, це просто зручно. Один шлюб — дві жінки. З Мартою, на відміну від чужих баб, можна бачитися просто в нас удома. І сусіди нічого не скажуть, і дурна дружина повірить у «святу допомогу».

Я не знаю, куди йду. Просто хочу прогулятися, почекати, поки у квартирі все закінчиться. Ось тоді й можна буде повернутися. Раніше точно не можна. Враховуючи моє самопочуття, сумніваюся, що я здатна зараз влаштувати істерику і з’ясовувати стосунки. Максимум моїх аргументів — знепритомніти просто посеред коридору.

Гуляти в нашому містечку особливо нема де, тому сама не помічаю, як ноги приводять мене до річки, де на березі стоять кілька рибалок. Дивляться вони на мене дивно. В уніформі з короткою спідницею я виглядаю тут щонайменше дивно. Чужорідно. Я про це знаю, але, знайшовши зручний великий камінь, сідаю туди й дивлюся на тиху поверхню річки. Напевно, я маю почуватися зрадженою, приниженою відразу двома близькими людьми. Адже Слава вибрав не когось там, а мою сестру, але це мене чомусь не ранить.

Я думаю, що робити в разі вагітності. Якщо дитина від Слави, то виховувати її з ним у нас точно не вийде. Та й що Слава може дати дитині? Розповісти, як навішати дружині локшини на вуха та організувати на трьох? Краще вже самотужки ставити дитину на ноги. Варто лише уявити, як усередині все сковує холодом. Хіба я потягну? Поки працюю, звісно, зможу дозволити собі вітаміни, гарне харчування, тільки от жити ніде. Хіба що зі Славою поруч, а правильно буде піти. Зараз. Одразу. На березі, доки він не почне думати, що ми будемо займатися вихованням разом.

Що робити, якщо дитина не від Слави, навіть думати страшно. У такому разі для мене є лише один вихід — їхати до іншого міста і шукати щастя там. Ніхто в нашому містечку мені не допоможе й не поспівчуває. Достатньо лише згадати Настю, яка завагітніла, поки її чоловік був у рейсі. Як згадаю, скільки їй кісточки перемивали, мороз шкірою. І мені будуть! І ще сильніше. У неї, на відміну від мене, було виправдання — відсутність чоловіка вдома по пів року, а іноді й більше, а мій же під боком. Який-не-який, але був.

Ідея переїхати до іншого міста непогана. Я думала про це, планувала, збирала гроші, але на більш-менш нормальну суму потрібно ще пів року. І цей час мені треба десь жити. Того, що я маю зараз, мені вистачить лише на місяць, можливо, на два, а де гарантія, що я там зароблю? Що взагалі зможу працювати з огляду на мій стан зараз. Та й кому потрібна вагітна? А потім? Коли пузо стане величезним і я працювати не зможу. Немає нікого, хто б зголосився мені допомогти, тож, хоч би як там було, а краще буде, якщо дитина виявиться від Слави. Я зможу якийсь час залишитися з ним, а потім зняти невеликий будиночок у нашому містечку чи квартиру та й жити собі.

Відчувши голод, підводжуся з каменю. Рибалки, помітивши рух із мого боку, як і раніше, дивляться косо, але мене це не хвилює. Збираюся повернутися додому, швидко перебігаю дорогу, поки немає автомобілів, а потім відчуваю, як земля йде з-під ніг. Перед очима темніє, у вухах шумить, і я падаю.

— Стасе, швидше, що ж ти такий повільний. Який із тебе тоді лікар, га? — до мене долинають незнайомі звуки.

Розплющивши очі, одразу ж мружусь, бо в очі вдаряє яскраве світло.

— Ну нарешті, — нарікає той самий жіночий голос. — Отямилася. Як почуваєшся?

— Я… — починаю голосно кашляти й облизую губи, відчуваючи гостру нестачу води.

— Трохи, — моїх губ торкається щось мокре, я відкриваю рота й закашлююсь тепер уже від води. — Бідося яка.

Напившись, наважуюсь розплющити очі. По трясці я здогадувалася, що ми в машині швидкої, тож залишається в цьому тільки переконатися. Біля мене повна похмура жінка й молодий хлопчина, який дивиться на мене стурбовано. На вигляд йому років двадцять, але, судячи з форми, він старший. Інтерн, якого направили до нас працювати. Мабуть, він уперше бачить непритомність і ще не встиг зачерствіти так, щоб власні нігті його цікавили більше, ніж пацієнт, як це відбувається просто зараз із тією самою жінкою. Вона розглядає свій манікюр, а до мене їй діла немає. Лежу ж, уже нікуди не подінусь.