Читати книгу - "Екзорцист"

— Якщо це правда, вибачте мені.

— Ідіть і більше не грішіть. Даю вам відпущення.

У порожніх очах священика промайнув швидкою тінню темний і скорботний спогад болю. Він відвернув голову й задивився перед собою.

— Так, справді.

— Що ви сказали?

— Ну, я справді нічого не знаю про ритуальні вбивства, — сказав Каррас, — не маю уявлення. Знаю тільки, що одна повитуха у Швейцарії колись зізналася, що вбила для чорної меси тридцять чи сорок немовлят. Хоча, можливо, її примусили зізнатися в цьому тортурами, — уточнив він, знизавши плечима. — Хоча треба визнати, що історія, яку вона розповіла, звучала вельми переконливо. Вона описала, як ховала в рукаві довгу тонку голку, а тоді, допомагаючи народитися дитині, витягала голку, застромлювала її в тім’ячко немовляти й ховала голку назад. Жодного сліду, — пояснив Каррас, повертаючись до Кіндермена. — Немовля здавалося мертвонародженим. Ви чули про упередження, з яким ставилися до повитух європейські католики? Ну, то воно від цього й почалося.

— О Господи!

— Атож, наше століття так і не винайшло ліків від божевілля. Але…

— Зачекайте-но, хвилиночку! — урвав його детектив. — Оці історії… що ви згадали, їх розповідали люди, яких, можливо, піддавали тортурам, правильно? Отже, вони фактично невірогідні. Люди підписувалися під зізнаннями, а пізніше всілякі махінатори, благочестиві психи й ненависники додавали туди все, що хотіли. Тобто тоді ще ж не існувало жодного габеас корпус, правильно? Жодної презумпції невинності.

— Цілковита правда, але було й чимало добровільних зізнань.

— Цікаво, хто б зізнавався в такому добровільно?

— Безсумнівно, люди з порушеннями психіки.

— Ага, ще одне надійне джерело!

— Ну так, лейтенанте, можливо, ви й тут маєте рацію. Я просто граю роль адвоката диявола.

— І це вам дуже добре вдається.

— Послухайте, нерідко ми забуваємо, що люди, достатньо безумні для зізнання в таких речах, можуть бути також достатньо безумні для вчинення їх. Візьмімо, наприклад, міфи про вовкулак. Вони, звичайно, сміховинні: ніхто не може перетворитися на вовка. Але що, як певна особа така хвора психічно, що не просто думає, що стає вовкулакою, але й діє таким чином?

— Це все теорія, святий отче, чи факт?

— Факт. Був, скажімо, такий собі Вільям Штумпф. А може, його звали Карл. Я вже не пригадую. Жив у шістнадцятому столітті в Німеччині. Він уявляв себе вовкулакою й замордував десь двадцятеро чи тридцятеро дітей.

— Тобто він… — у лапках, отче… — зізнався в цьому?

— Так, і, на мою думку, його зізнання було вагоме. Коли його впіймали, він пожирав мізки двох своїх молодих невісток.

З освітленого квітневим сонцем тренувального бейсбольного поля чітко долинали в прозорому повітрі вигуки гравців і удари битки по м’ячу: «Ну ж бо, Прайсе, лови, швидше, рухайся!»

Вони підійшли до стоянки, якийсь короткий час нічого не кажучи, а коли наблизилися до поліційного авта, детектив сумовито глянув на священика.

— Кого ж мені тепер шукати, отче? — спитав він.

— Мабуть, якогось психа-наркомана, — відповів Каррас.

Дивлячись на хідник, детектив обміркував цю пропозицію, а тоді мовчки кивнув.

— Так, отче, слушно. Так. Мабуть. — Він підняв голову й привітно глянув на Карраса. — Чуєте, отче, а вам куди? Хочете, щоб я вас підкинув?

— Ні, лейтенанте, дякую. Мені тут близенько пішки.

— Та то нічого! Скористайтеся нагодою! — підбадьорив його детектив, запрошуючи Карраса сісти на заднє сидіння. — Ви тоді всім своїм друзям розкажете, як вас підвозили в поліційному авті. А я підпишу сертифікат із підтвердженням. Усі вам будуть заздрити. Ходіть, сідайте!

Священик кивнув і з сумовитою напівусмішкою сказав:

— Гаразд, — а тоді вмостився на задньому сидінні, після чого детектив ледве втиснувся в авто з протилежного боку.

— Дуже добре, — задихано зронив детектив. — І, до речі, святий отче, пішки ніколи не буває близенько. Ніколи! — Він повернувся до полісмена за кермом і скомандував: — Avanti!

— Куди, сер?

— Тридцять шоста й Проспект-стрит, з лівого боку вулиці.

Коли водій кивнув і почав виїжджати заднім ходом зі стоянки, Каррас запитливо глянув на детектива.

— Звідки ви знаєте, де я живу? — запитав він.

— Хіба це не єзуїтський гуртожиток? Чи, може, ви не єзуїт?

Каррас відвернувся, дивлячись у вітрове скло, як поліційне авто поволі прямує до вхідної брами кампусу.

— Так, дійсно, — неголосно мовив він. Лише кілька днів тому він переїхав зі свого помешкання на подвір’ї церкви Святої Трійці до гуртожитку, сподіваючись, що це заохотить людей, яких він консультував, і далі звертатися до нього по допомогу.

— Ви любите кіно, отче Каррас?

— Так, люблю.

— А бачили «Ліра» з Полом Скофілдом?

— Ні, не бачив.

— А я вже бачив. Я дістаю контрамарки.

— Щастить вам.

— Дістаю контрамарки на найкращі фільми, але місіс К. занадто втомлюється. Ніколи не складає мені компанію.

— Це погано.

— Так, бо я терпіти не можу ходити сам. Бо знаєте, я люблю потім обговорити фільм, подискутувати, покритикувати.

Каррас мовчки кивнув, а тоді подивився на свої великі й міцні руки, зчеплені на колінах. Запала тиша. А тоді Кіндермен благальним тоном запитав:

— А ви б не бажали піти якось зі мною в кіно? Безплатно.

— Так, я знаю. Ви дістаєте контрамарки.

— То ви б не бажали?

— Як каже Елвуд П. Дауд у «Гарві»: «Коли?»

— О, я вам подзвоню! — детектив сяйнув усмішкою.

— Гаразд, домовилися. Чекатиму.

Вони виїхали з брами студентського містечка, завернули праворуч, а тоді ліворуч на Проспект-стрит, під’їхали до гуртожитку й зупинилися. Каррас прочинив дверцята і, дивлячись на детектива, сказав:

— Дякую, що підкинули, — а тоді виліз з авта, зачинив дверцята, сперся руками об відчинене вікно й зронив: — Мені жаль, що я не дуже вам допоміг.

— Та ні, допомогли, — заперечив детектив. — Дякую вам. Ну, а я зателефоную щодо фільму, обов’язково.

— З нетерпінням чекатиму, — сказав Каррас. — Бережіть себе.

— Ага. Ви теж.

Каррас випростався, повернувся й рушив був геть, коли почув за спиною:

— Отче, зачекайте!

Каррас озирнувся й побачив, що Кіндермен вийшов із машини й підкликав його кивком голови. Каррас рушив назад і зустрів Кіндермена на хіднику.

— Чуєте, отче, я зовсім забув, — сказав йому детектив. — Цілком вилетіло з голови. Знаєте, про ту картку з написами на ній латиною? Яку знайшли в церкві?

— Так, вівтарну картку.

— Вам краще знати. Вона збереглася?

— Так, вона в моїй кімнаті. Я перевіряв, що там написано, але вже закінчив. Вона вам потрібна?

— Можливо, щось підкаже. Так.