Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

— Мабуть, і те, й інше. — відповіла вона, не піднімаючи очей.  

Священик сів на лаву поруч, залишаючи достатньо простору між ними, щоб не порушувати її особистий простір.  

— У таких місцях люди часто шукають заспокоєння. — сказав він. — Але іноді вони знаходять більше, ніж сподіваються.  

— Більше? — перепитала Рада, дивлячись на нього.  

— Так. Розуміння. Прийняття. А часом і шлях уперед. — він подивився на вітражне вікно — Ваше серце обтяжене, але в кожної рани є мета.  

Рада трохи розгублено кивнула, намагаючись зрозуміти його слова. Вони здавалися простими, але ховали за собою щось глибше.  

— Часом здається, що ці рани ніколи не загояться. — сказала вона тихо.  

Чоловік усміхнувся ледь помітно.  

— Час може бути нашим ворогом, але може стати і союзником.

Рада зітхнула. Можливо він був правим. І їй дійсно потрібен час.

— Ви Отець Василь? Вірно? — усміхнулася вона кутиками губ. Чоловік кивнув. — Ви саме такий, як мені розказував Альбрехт.

У очах чоловіка спалахнула неприхована радість.

— Ви знайомі з герцогом Альбрехтом?

— Я його наречена.

— Невже?! Ви часом не Леді Вольфрам? 

— Я. — розсміявся дівчина. — Приємно з вами познайомитися. 

Поверталася у замок Рада вже у гарному настрої.