Читати книгу - "Пітер Пен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді вона глянула вгору, але у темряві ночі нічого не вгледіла — нічого, крім падучої зорі.
Пані Дарлінг повернулась до дитячої кімнати і побачила, що Нана тримає щось у роті — щось схоже на тінь того хлопчика. Коли він вистрибував, Нана мерщій зачинила вікно, хоч і занадто пізно, щоб упіймати втікача, але його тінь не встиглатаки втекти; вікно захряснулось і прищемило тінь. Можете бути певні, що пані Дарлінг дуже уважно роздивилася знахідку, але не помітила в ній нічого особливого.
Нана ні на мить не завагалася над тим, що далі робити з тінню. Вона вивісила її за вікно, і це мало означати: “Він, безперечно, повернеться за нею; тож повісимо її туди, звідки йому буде найлегше її забрати, щоб зайвий раз не тривожити дітей”.
Але, на жаль, пані Дарлінг не могла лишити знахідку висіти там, за вікном. Тінь була надто схожа на брудну ганчірку і псувала ошатний вигляд будинку. Пані Дарлінг думала показати знахідку панові Дарлінгові, але він, підтримуючи ясність розуму вогким рушником, обмотаним навколо голови, саме обраховував можливість купівлі зимових пальт для Джона і Майкла, і гріх було його тривожити в цю мить. До того ж, вона твердо знала, що він скаже:
— Це все через оту собаку-няню.
Тож вона вирішила поки що згорнути тінь і обережно сховати її в шухляду, а при слушній нагоді розповісти про неї чоловікові. Овва!
Слушна нагода трапилася через тиждень, у ту навіки-незабутню п’ятницю. Так-так, це була саме п’ятниця.
— У п’ятницю мені слід було бути особливо обачною, — так говорила вона згодом чоловікові, а Нана тим часом сиділа по другий бік від неї і тримала її за руку.
— Ні-ні, — звичайно відповідав на це пан Дарлінг, — це я в усьому винен. Я, Джордж Дарлінг, допустив до цього. “MEA CULPA, MEA CULPA!”[1] — він свого часу здобув класичну освіту.
Так вони сиділи ніч у ніч, згадуючи ту фатальну п’ятницю, аж поки кожна, щонайдрібніша деталь цього дня не закарбувалася у їхній свідомості й не проступила на другий бік, як тавро на дешевій чеканці.
— Якби ж я тоді не пішла в гості до сусідів з 27-го будинку… — казала пані Дарлінг.
— Якби ж я тоді не вилив свої ліки у Нанину миску… — казав пан Дарлінг.
— Якби ж я тоді зробила вигляд, ніби мені ті ліки смакують… — промовляли вологі Нанині очі.
— Це все тому, що я так люблю ходити в гості, Джордже.
— Це все через моє фатальне почуття гумору, голубонько.
— Це все через мої дріб’язкові образи, любі мої хазяї.
А потім хтось із них, або обоє, або всі разом не витримували і заходилися плачем, і тоді Нана думала: “Так, це правда, правда — не можна мати собаку за няньку”.
І частенько саме пан Дарлінг витирав хустинкою сльози з очей вірної Нани.
— Це все той негідник! — вигукував пан Дарлінг, і Нана гавкала, вторуючи йому. Але пані Дарлінг ніколи не нарікала на Пітера; щось таке було в правому кутику її вуст, що веліло їй не промовляти його, Пітерового, імені.
Так вони й сиділи там, у спорожнілій дитячій кімнаті, розчулено пригадуючи кожну щонайдрібнішу деталь того жахливого вечора. А починався він так буденно, так звичайно, як сотні інших вечорів: Нана напустила у ванну води для Майкла і на своїй спині занесла його до купелі.
— Я не хочу спати! — верещав він так, ніби це могло щось змінити. — Я не буду, не буду! Нано, ще ж навіть шостої нема. О, будь ласка, будь ласка! Раз ти така, Нано, то я не буду більше тебе любити. Кажу тобі, я не хочу купатися, не хочу, не хочу!
Тоді прийшла мама у білій вечірній сукні — вона вдягнулася трохи раніше, бо Венді так любила милуватися нею у цій сукні і в намисті, подарованому Джорджем. На правій руці у пані Дарлінг виблискував браслет — це був браслет Венді, і мама завжди просила його поносити. А Венді дуже любила позичати його мамі.
Пані Дарлінг застала двох своїх старших дітей за грою: вони бавились у тата і маму — тобто у неї і Джорджа — нібито з оказії народження Венді, і “Джордж” урочисто промовляв:
— Я радий повідомити Вам, пані Дарлінг, що Ви стали матір’ю.
Він говорив це точнісінько таким тоном, як у такій ситуації це зробив би сам пан Дарлінг.
А Венді пританцьовувала на радощах — точнісінько так, як це зробила б справжня пані Дарлінг.
Потім “відзначали” народження Джона, з особливою помпою, яка завжди супроводжувала новонародженого чоловічої статі; а тоді й Майкл повернувся з купелі й так само захотів “народитися”, але Джон жорстко зауважив, що їм більше нікого не треба.
Майкл мало не плакав:
— Нікому мене не треба! — розпачливо крикнув він, і, звичайно, жінка у вечірній сукні не могла цього стерпіти.
— Мені треба, — сказала вона. — Мені дуже треба третю дитинку.
— Хлопчика чи дівчинку? — спитав тоді Майкл майже зневіреним голосом.
— Хлопчика.
І тоді він вистрибнув мамі на руки. Така, здавалось би, дрібничка для пана і пані Дарлінгів, та й для Нани, які тепер згадували ці події; але не така вже й дрібничка, коли зважити на те, що це був останній вечір Майкла у рідному домі. Знову і знову батьки поринають у спогади.
— І саме тоді я влетів, як вихор, правда? — сказав пан Дарлінг з глибокою зневагою до себе самого; але тоді він справді був, наче стихійне лихо.
Мабуть, для нього існує якесь виправдання. Він теж готувався вийти в гості, ошатно одягся, і все було добре, аж поки не дійшло до краватки. Це здасться вам дуже дивним, але чоловік, який досконало розумівся на акціях і відсотках, ніяк не міг “порозумітися” з краваткою. Часом, щоправда, краватка піддавалася йому без бою, але бувало й таке, коли усім домашнім здавалося, що краще б він поступився власним гонором і купив собі готову, зав’язану краватку.
Це був саме такий небезпечний випадок. Батько увірвався в дитячу кімнату з пом’ятою, нікчемною, паскудною краваткою в руках.
— Що таке, що сталося, таточку?
— Що сталося! — проревів він (о, він ревів по-справжньому). — Ця клята краватка — вона ніяк не зав’язується!
У його голосі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пітер Пен», після закриття браузера.