Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Я теж повернув голову в той бік і спостеріг її. Я досі не заспокоївся через загубленого гаманця, але, крім того, я був дванадцятирічним хлопчиськом, у якого вирували гормони. Мої ночі минали не лише за читанням коміксів під ковдрою при світлі ліхтарика.

Дівчина стояла з білявою подружкою, яку я вже раніше бачив десь у місті (здається, її батько був поліціянтом), але я відразу про неї забув. Дуже прикро, що краса, справжня краса, заступає собою геть усіх і все навколо. Білява Подружка здавалася симпатичною, та Вальсова Дівчина — як я завжди її називав, навіть після того, коли дізнався її ім’я, — була неймовірно вродлива. Висока і струнка, з довгим темним волоссям і ще довшими ногами, такими гладенькими й засмаглими, що вони аж виблискували на сонці. Вона була одягнена в спідницю з рюшами і вільну майку з написом «Relax», з-під якої визирав яскраво-зелений ліфчик. Вона заправила волосся за вухо і на сонці зблиснула золота сережка у формі великого кільця.

Мені трохи соромно зізнаватися, що спочатку я не звернув уваги на її обличчя, але за мить, коли вона обернулася сказати щось Білявій Подружці, я анітрохи не розчарувався. Воно було до болю красиве — з пухкими губами і великими мигдалюватими очима.

А тоді його не стало.

Ще хвилю тому вона була там, її обличчя було там, а тоді почувся жахливий, оглушливий скрегіт, ніби з-під землі зі стогоном вирвався якийсь гігантський звір. Пізніше я дізнався, що так скреготнув обертовий круг каруселі, який відірвався внаслідок тривалого користування і неналежного догляду. Я побачив, як зблиснуло щось металеве, а потім її обличчя, його половину, відтяло, залишивши натомість глибочезну рану й місиво хрящів, кісток і крові. Стільки крові.

За частку секунди — я навіть не встиг розтулити рота, щоб зойкнути, — повз мене промчало щось велике фіолетово-чорного кольору. Почувся страшний гуркіт: незакріплений екіпаж із каруселі влетів у ятку з гот-доґами, посипались шматки дерева і кавалки металу. Відпочивальники кричали, тікаючи з місця трощі. Мене штовхнули — і я впав додолу.

На мене попадали інші люди. Хтось наступив мені на зап’ясток. Черевик штурхнув мене попід ребра. Я скрикнув від болю, але комусь вдалося мене підхопити й перекотити вбік. Я знову зойкнув. Біля мене лежала Вальсова Дівчина. Добре, що її обличчя прикривало волосся. Але я впізнав її за майкою і яскраво-зеленим ліфчиком, хоч вони просякли кров’ю. Ще більше крові стікало по її нозі. Гострий шмат металу розрізав їй кістку якраз під коліном. Її гомілка ледве трималася, висячи на клаптях сухожилля.

Я почав відсуватися, бо вона явно була мертва і я нічим не міг їй допомогти, — аж раптом дівчина простягнула руку і схопила мене за зап’ясток.

Вона повернула до мене закривавлене потрощене обличчя. Звідкись, із-посеред цього кривавого місива, на мене дивилось одне каре око. Інше нерухомо лежало на її посіченій щоці.

— Допоможи мені, — прохрипіла Вальсова Дівчина. — Допоможи мені.

Я волів утекти. Я хотів заволати, розплакатись і виблювати водночас. Я, певно, так би й учинив, якби на моє плече не лягла велика тверда долоня і тихий голос не промовив: «Усе добре. Знаю, що тобі страшно, але треба, щоб ти уважно мене послухав і зробив те, що я скажу».

Я обернувся. Наді мною стояв Блідий Чоловік. Якраз тоді я побачив, що його обличчя під крислатим капелюхом таке саме біле, як його сорочка. Навіть його очі були якогось туманного напівпрозорого сірого кольору. Він був схожий на привида або вампіра, і за інших обставин я б напевне його злякався. Проте тієї миті він був дорослим, а я конче потребував, щоб дорослий сказав мені, що робити.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Ед-Едді.

— Добре, Едді, тебе не поранено?

Я похитав головою.

— Гаразд. Але цю дівчину поранено, і ми маємо їй допомогти.

Я кивнув.

— Ось що ти маєш зробити… потримай її ногу ось тут, але тримай дуже міцно.

Він узяв мої руки і поклав їх на ногу дівчини. Вона була гаряча і слизька від крові.

— Тримаєш?

Я знову кивнув. Я відчував страх, гіркий і металевий на смак. Я відчував, як кров затікає мені поміж пальців, хоч я й тримав ногу чимдуж — так сильно, як тільки міг…

На відстані, набагато далі, ніж можна було судити за звуками, я чув гупання музики і радісний людський лемент. Дівчина не кричала. Вона лежала нерухомо, вчувалося лише приглушене хрипіння її подиху, і то щоразу тихіше.

— Едді, ти маєш зосередитися, гаразд?

— Гаразд.

Я прикипів поглядом до Блідого Чоловіка. Він витяг із джинсів свій ремінь. Ремінь був довгий, занадто довгий, як на його худющу талію, і мав додаткові дірки, аби пасок можна було затягнути ще тугіше.

Дивно, що в такі моменти ми помічаємо якісь дрібниці. Як-от сандалії Вальсової Дівчини. Одна з них, пластикова, рожева і блискуча, злетіла з її ноги. А ще я подумав, що вона, ймовірно, більше їй не знадобиться, зважаючи на те, що їй майже відтяло половину ноги.

— Ти зі мною, Едді?

— Так.

— Добре. Ще трішки. Ти молодець, Едді.

Блідий Чоловік затягнув ременя навколо стегна дівчини — якомога тугіше. Він був сильнішим, аніж здавався. Я майже відразу відчув, що кровотеча сповільнилася.

Він глянув на мене й кивнув.

— Можеш відпустити. Далі я сам.

Я забрав руки з її ноги. Коли напруга трохи спала, вони почали тремтіти. Я схрестив їх на грудях, заховавши долоні під пахвами.

— З нею все буде гаразд?

— Не знаю. Сподіваюся, їй зможуть урятувати ногу.

— А обличчя? — прошепотів я.

Чоловік глянув на мене, і щось у його вицвілих сірих очах змусило мене завмерти.

— Ти бачив її обличчя раніше, Едді?

Я розкрив був рота, але не знав, що сказати, як і не розумів, чому його голос ураз перемінився й уже не був таким доброзичливим, як доти.

Потім він відвернувся й тихенько додав:

— Вона жива. Це найголовніше.

Саме тієї миті над нами лунко розкотився грім і додолу полетіли перші краплі дощу.

Певно, тоді я вперше збагнув, як за якусь частку секунди геть усе може змінитись. Як усе, до чого ми звикли, може зникнути, навіть оком не встигнеш змигнути. Може, тому я й узяв її. Щоб вона була моїм нагадуванням. Щоб її вберегти. Принаймні в цьому я себе запевняв.

Утім, як і більшість із того, у чому ми себе переконуємо, це теж була купа смердючого кінського лайна.

Місцеві газети називали нас героями. Газетярі привели нас із містером