Читати книгу - "Спадкоємиця Темного Володаря, Julybookss"

З цими словами жінка відчинила двері, запрошуючи мене в свою затишну оселю. Вона почала готувати на кухні, а я, попри свої намагання допомогти, була відмовлена і попрошена відпочити від важкої подорожі.

Жінка швидко впоралась з обідом, і переді мною був накритий стіл. Я старалась їсти повільно, не демонструючи наскільки я голодна, та після стількох днів голоду їжа була чимось божественним.

– Дуже дякую вам. – щиро промовила я, вклоняючись легко перед жінкою. На стіл поклала паро срібних монет – Сума невелика, але це все, що залишилося в моєму гаманці.

– Забери негайно! – розлютилася жінка. – Я в змозі нагодувати дитину і не збідніти.

– Я не хотіла вас образити. - поспішно відповіла. –  Просто хочу вам віддячити, ви не зобов’язані мені допомагати.

– Тобі вони більше знадобляться. - протягнула мені гроші назад. – Тобі б лікарства купити, все обличчя в ранах, а про руки я взагалі мовчу.

– Ви не знаєте, де я можу купити лікарства? - поцікавилась я. – У вас в селі немає цілительки чи відьми?

– Живе тут одна стара відьма. Та не впевнена, що вона тобі допоможе, надто горда та вибаглива вона у нас.

– Я хочу спробувати. – я постаралась переконати жінку.

– Гаразд, вийдеш дорогою до церкви, повернеш ліворуч і побачиш під самим лісом стару хатину. – пояснила мені дорогу жінка. – Там і живе наша відьма.

Я ще раз подякувала жінці за допомогу, вирушила до відьми, сповнена невизначених емоцій і надії. Постукавши в двері, я очікувала, що відьма хоча б відкликнеться, та жодної відповіді не було. Тоді я рішуче постукала у вікно, вигукнула своє вітання. Тільки тоді з хатини долинув гнівний голос:

– Кого там вже чорт приніс? - прокричала відьма. – Невже хтось такий сміливий знайшовся, щоб турбувати стару відьму? Зараз я тобі рога начаклую, і невдачі на сто років вперед!

Двері відчинилися, і переді мною з'явилася стара, сива відьма. Її обличчя було злившимся зі стародавньою мудрістю та важким трудом життям. Навіть гнівна вимова не приглушала вражаючого виразу її зелених очей, які були віддзеркаленням великого багажу життєвого досвіду.

– Не знала, що відьмам потрібна паличка, щоб чаклувати. –хмикнула я, киваючи головою на чаклунську паличку в руці старої.

– Надто розумна? - нахмурилась жінка. – Це так - атрибут. Налякати місцевих, щоб менше надоїдали. А вот тебе я бачу вперше. Хто ти?

– Мене звуть Анна, я їду в Притію... – почала я розповідь про вигадану історію.

– Брешеш, – перебила мене жінка. – кажи правду, або не трать мій час.

– Я Аріанна. - вирішила я розповісти часткову правду. - На мене напали погані люди. Поки я намагалась втекти, то трішки поранилась. Я хочу купити у вас ліки і піти. Це правда.

– Трішки поранилась? На тобі живого місця немає, дитино. – хмикнула жінка. – Заходь в хату, зараз розберемось.

Всередині будинку відьми панувала атмосфера, яка надто виділялася  від загадковості та пустки, яку можна було відчути поза його межами. Стіни прикрашали висохлі рослини, які висіли забезпечуючи приміщенню особливий характер. Кожна рослина мала свою історію і внесок в загальну енергію цього місця. На столі розташувалася велика стопка старовинних книг, збережених відьмою як скарбниця знань. Обкладинки книг покривалися відбитками часу, а їхні сторінки зберігали в собі таємничі та потужні знання. Аромат прянощів та квітів змішувався в повітрі, створюючи відчуття спокою та приязності. Температура в хаті була приємною, а світло, що проникало через вікна, створювало гру між тінями та просвітами. Кожен куточок кімнати ніби мовчазно розповідав свою власну історію, а книги вібрували від енергії тих, хто колись звертався до їхньої мудрості. Хоча ззовні можлилися чутки про відьмин будинок, всередині панувала гармонія, яка завжди випливає зі збалансованості та природності. Жінка виразно протягнула мені баночку, мовляв, ця мазь буде ключем до швидкого відновлення мого тіла.

– Дякую, скільки я вам винна за неї? – Поставила я своє запитання, не впевнена в тому, чи готова почути відповідь.

– Всю правду – відповіла відьма, чим заставила мене задуматись.

– Пробачте? – серце пропустило удар. Невже вона знає хто я? – Я вас не розумію.

– Я хоть стара, але не дурна, дитино – мʼягко відповіла вона. – Я відчуваю в тобі темну магію, тому хочу знати кому допомагаю.

– Я донька Деріуса Реддіка… – я сказала це так буденно, ніби це нічого не означає, але з завмиранням серця очікувала реакцію жінки

– Як давно в тобі проснулась магія? – ще одне запитання, без жодної ненависті в голосі.

– У шістнадцять, тобто 5 років тому. – тихо промовила я. – Невже вас не лякає те, ким я є?

– А ким ти є? – відьма поставила таке просте запитання, а відповісти на нього було надто складно.

– Я не знаю. – перший раз вголос я сказала те, що давно крутилось у голові. – Можливо я спадкоємиця свого батька, яка принесе біль в цей світ. Або можливо... Можливо я просто дівчина, що хоче знайти своє місце в цьому світі.

– Тоді в мене нема причин тебе боятись. Твоя магія проснулась дуже пізно. Тим більше, вона настільки специфічна, що ніхто про неї майже нічого не знає. – відьма озвучила те, що я й сама розуміла. – Я готова тобі допомогти опанувати твій дар, але в мене не достатньо знань, щоб навчити тебе всього. Тобі потрібні вчителі.