Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Лінда вийшла з шереги. Вона ніби чекала, що донька її покличе, але щасливою не видавалася.

— Зможеш десь усадовити Корморана? — спитала Робін.— Може, зі Стівеном і Дженні?

Неусміхнена Лінда повела Страйка геть. Ще кілька гостей чекало на можливість привітати молодят і родину. Робін уже не здатна була усміхатися і мило теревенити.

— Чому я не бачила дзвінків від Корморана? — спитала вона у Метью, а літній чоловік, якого ніхто не привітав, почовгав до столів.

— Я намагався тобі сказати...

— Метью, чому я не бачила дзвінків?

— Робін, ми можемо про це поговорити пізніше?

Правда так несподівано вразила Робін, що вона ахнула.

— Ти видалив мою історію дзвінків,— сказала вона, а думки її шалено перескакували від одного висновку до іншого.— Ти питав у мене пароль, коли я повернулася з убиральні на заправці...— (Двоє останніх гостей побачили, які у молодят обличчя, і поспішили пройти повз них, не підходячи привітатися).— Ти забрав мій телефон. Сказав, треба щось уточнити про медовий місяць. Ти прослухав його повідомлення?

— Так,— відповів Метью.— І видалив.

Тиша, що ніби оповила Робін, перетворилася на високочастотний виск. У голові запаморочилося. Ось вона: стоїть у пишній мереживній сукні (яка навіть не подобається їй), у сукні, яку довелося перешивати, бо одного разу весілля вже відклали через інші церемоніальні зобов’язання. На периферії зору Робін коливалася сотня розмитих облич. Голодні гості чекали.

Її очі знайшли Страйка, що стояв спиною до Робін, поруч з Ліндою, і чекав, поки на стіл її старшого брата Стівена покладуть ще один бенкетний набір. Робін уявила, як підходить до нього і каже: «Вшиваймося звідси». Що б він на таке сказав?

Її батьки витратили на цей день тисячі фунтів. Повна зала людей чекає, щоб молодята сіли на свої місця за центральним столом. Робін, біліша за свою весільну сукню, слідом за чоловіком рушила туди під оплески гостей.

Метушливий офіціант ніби навмисно подовжував незручність для Страйка. Доводилося стояти перед усіма столами, чекаючи, поки буде готовий бенкетний набір. Лінда, майже на фут нижча за детектива, чекала поруч, поки молодик на міліметр посунув десертну виделку і розвернув тарілку так, щоб стояла симетрично до сусідніх. Страйк майже не бачив обличчя Лінди під сріблястим капелюшком, але роздивився достатньо, щоб знати: вона злиться.

— Дуже дякую,— сказав він нарешті, щойно офіціант відійшов, але тільки взявся за спинку свого стільця, як Лінда упіймала його за рукав. Легкий дотик був усе одно що кайданки, адже супроводжувала його аура материнського гніву й ображеної гостинності. Лінда була дуже схожа на доньку. Теж мала золотаво-руде волосся, хоч і зблякле, а сріблястий капелюшок підкреслював її ясні сіро-блакитні очі.

— Нащо ви прийшли? — спитала вона крізь зціплені зуби. Навколо метушилися, розносячи закуски, офіціанти. Принаймні поява їжі відволікла інших гостей. Почалися розмови, увага людей звернулася до давно очікуваного частування.

— Щоб попросити Робін повернутися до мене на роботу.

— Ви її вигнали. І розбили їй серце.

Страйкові було що сказати на це, але він не сказав, бо поважав страждання, які, мабуть, пережила Лінда, коли побачила в доньки на руці восьмидюймову рану від ножа.

— На неї напали тричі, поки вона на вас працювала,— провадила Лінда, червоніючи.— Тричі.

Страйк міг цілком щиро сказати Лінді, що бере на себе відповідальність тільки за перший випадок. Другий стався після того, як Робін проігнорувала чіткі настанови з його боку, а щодо третього, то Робін не лише прямо не послухалася його, а й поставила під загрозу розслідування вбивства і цілий його бізнес.

— Вона не спала. Я ночами чула, як вона...— очі Лінди сильно блищали. Вона відпустила Страйка, прошепотівши: — У вас немає доньки. Ви не розумієте, що ми пережили...

Страйк не встиг зібрати докупи утомлені думки, як вона вже пішла. Він перехопив погляд Робін, яка навіть не торкнулася своєї закуски. Вона дивилася на нього з розпачем, ніби боялася, що Страйк зараз піде. Він звів брови й нарешті упав на свій стілець.

Кремезна постать ліворуч зловісно посовалася. Страйк озирнувся і знову побачив очі, як у Робін, цього разу над войовничою щелепою і під наїжаченими бровами.

— Ви, мабуть, Стівен,— сказав Страйк.

Старший брат Робін щось хрюкнув, сердито зиркнув на нього. Вони обоє були кремезні; оскільки їх посадовили тісно поруч, Стівен своїм ліктем зачепив лікоть Страйка, коли потягнувся по пиво. Інші гості за столом усі дивилися на Страйка. Він підняв праву руку в несміливому вітальному жесті, тільки тоді згадав про бинти — і зрозумів, що привернув до себе ще більше уваги.

— Привіт, я Дженні, дружина Стівена,— мовила широкоплеча брюнетка, що сиділа з другого боку від Стівена.— Вам, здається, не завадить випити.

Вона передала непочату пінту пива над Стівеновою тарілкою. Страйк був ладен розцілувати її від удячності. Але під сердитим поглядом Стівена обмежився щирим «дякую» і за один ковток випив половину пінти. Краєм ока він побачив, як Дженні щось каже Стівенові на вухо. Останній дочекався, поки Страйк відставить пиво, прочистив горлянку і грубувато мовив:

— Я так розумію, вас слід привітати.

— Чого? — тупо спитав Страйк.

Обличчя Стівена трішки пом’якшилося.

— Ви спіймали того вбивцю.

— А, так,— кивнув Страйк, узяв лівою рукою виделку і поштрикав лососеву закуску. Тільки проковтнувши все і побачивши, що Дженні сміється, він зрозумів, що мав би поводитися поважніше.— Вибачте,— пробурмотів він.— Дуже голодний.

Стівен уже дивився на нього майже схвально.

— Та який з того зиск, га? — спитав він і глянув на власну порцію мусу.— Одне повітря.

— Корморане,— мовила Дженні,— а ви не помахаєте Джонатану? То ще один брат Робін — он там сидить.

Страйк глянув у вказаному напрямі. Стрункий молодик з таким самим волоссям, як у Робін, з ентузіазмом махав йому з-за сусіднього столу. Страйк і собі несміло підніс руку.

— Ви її повернути прийшли? — різко спитав Стівен.

— Так,— відповів Страйк.— Повернути.

Він майже чекав, що Стівен розсердиться, але той тільки зітхнув.

— Мабуть, треба з того радіти. В житті не бачив її такою щасливою, як коли пішла до вас працювати. Як ми були малі й вона казала, що хоче бути поліціянткою, я її до сказу доводив,— додав він.— Тепер шкодую,— провадив Стівен, прийнявши нову пінту від офіціанта і проковтнувши чималу частину кухля, перш ніж провадити.— Ми вже так паскудно поводилися тоді з