Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Танрагос підводиться, щоб подати мені руку і допомогти вийти з-за столу. Для всіх, хто за цим спостерігає, це видається турботою люблячого чоловіка про свою дружину. А насправді…

– Чекай на мене, моя маленька вухаста сучко, – притискаються його губи до мого вуха, гострі зуби вмить стискаються на чутливому хрящику, що виглядає з-під волосся. Боляче і принизливо.

Не скривитися. Не здригнутися. Єдине, що мені дозволено, це опустити вії, ховаючи свій страх і огиду. На намальованому обличчі відбивається лише порожня покірність, яка так подобається його величності, коли ми на людях. Це наодинці він любить, коли виють від болю.

Його руки стискають мою талію, пальці впиваються в шкіру, залишаючи синці, яких ніхто не побачить під червоним шовком.

І знову відчуття чужого погляду. Дуже уважного. Демон. Знову спостерігає. Що йому до мене?

− Іди, дружино моя, − вже голосніше велить Танрагос, відпускаючи мене нарешті.

І я йду. Торі вже повинна чекати на мене. Вона аж ніяк не молитвами була цього вечора зайнята.

Відразу ж за дверима бенкетного залу за моєю спиною виникають двоє охоронців. Це знайомо та звично. Я навіть не міняю кроку, ігноруючи чоловікових громил, приставлених стежити, щоб молода дружина короля не витворила чогось зайвого.