Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

- Можливо, - погодилась Мілана, - та в лісі не тільки комахи живуть. Тут є дикі звірі. Он який ліс густий.

На мить, дівчата замовкли, тільки зараз зрозумівши, що вони самі. Якось в голову не приходило те, що ліс це місце доволі небезпечне. Та страх швидко пройшов, як тільки подруги подивились навколо. Відкрита галявина, пісок, сонце. Яка ж тут буде небезпека? Час від часу пролітали птахи та щось співали. Дятли не замовкали, що почало Мілані трохи нагадувати її квартиру, де сусід займався вічним ремонтом. Теж постійно щось довбав в стіні, як ті пташки, що розбивали кору дерев та шукали комах.

- Дивись, що в мене є, - хитро всміхнулась Аня та дістала з рюкзаку запальничку, - ми не тільки пікнік можемо влаштувати, але й вогонь розвести.

- Навіщо нам вогонь? – запитала Мілана, хоча вона дуже любила дивитись на полум’я, - ми на дереві точно не зможемо розвести вогнище. – вона глянула на пісок, що був на галявині, - спускатись зовсім не хочеться.

- Ну добре, добре, - трохи надулась Аня, адже вона сподівалась побачити зовсім іншу реакцію своєї подруги, - буде на всякий випадок, - вона швидко заховала запальничку у внутрішньому кармані рюкзаку.

За декілька хвилин, всі продукти були викладені перед подругами. Вони почали складати бутерброди та викладати фрукти. Ліс почув шипіння газованої води, що Мілана купила в магазині та розлила в пластикові стакани.

- Пікнік вийде неймовірний, - облизнулась Аня та хлопнула в долоні, - почнемо?

- Почнемо! – погодилась Мілана та зробила ковток вже трохи теплої солодкої води.

Дівчата деякий час мовчали та набивали повні роти. Було враження, наче зараз хтось вийде з лісу та почне відбирати продукти. Такі вже вони були голодні. Дорога була не далекою, але все ж таки важкою. Та й сонце робило свою справу, пригріваючи голови дівчатам.

В якийсь момент зліва від дерева хруснула гілка. Мілана та Аня рефлекторно перестали жувати та повернули голову в сторону звуку. Саме там, за деревом, не рухаючись, стояв величезний олень. Він був неймовірно гарним, його роги були велетенськими та гіллястими.

- Ти бачиш те, що бач і я? – тихо спитала Мілана, нахилившись до Ані, - там олень стоїть?

- Так, там олень, - сиплим голосом відповіла подруга, - а ти не пам’ятаєш, олені хижаки чи ні?

- Та ні, - відповіла Мілана, - вони траву їдять, кору.

- А чого він тоді так дивиться на нас? – спитала Аня, в якої почав тремтіти голос, - Наче хоче нас спробувати на смак.

- Не видумуй, - всміхнулась Мілана, - ходив собі, гуляв, а тут нас побачив. Ми для нього дивина. Як і він ля нас, - змову Мілана всміхнулась. Якщо зараз крикнути, він злякається та зникне.

Мілана поклала свій бутерброд на ковдру та підняла ріку розвела в сторону. Дівчина ляснула в долоні, щоб утворити галас. Та це було так несподівано, що навіть Аня підскочила на місці. Олень зреагував не так, як очікували подруги. Він вийшов з дерев та поволі пройшов половину галявини. Знову подивився на подруг, фиркнув та махнув мордою. Роги виглядали доволі небезпечно, а від стрімкого руху мордою, навіть трохи засвистіли в повітрі.

- Мені страшно, - тихо сказала Аня, - він нас може дістати своїми рогами.

Мілана нічого не відповіла, але дивилась в очі тварині, не моргаючи. За мить, олень подивився на дівчину, але доволі швидко відвів погляд кудись в сторону лісу. Знову фиркнув та поволі розвернувся, пішов туди, де його побачили на початку. Тварина йшла повільно, вказуючи, що не злякалась спроби Мілани. Олень опустив морду, розламуючи мілкі гілки найближчого дерева, звільняючи собі дорогу. Зайшов в тінь дерев та не зупиняючись, пішов вглиб лісу.

Настала тиша, та сама, що буда на початку. Вітер зник, птахи перестали співати, комахи зупинились. Хтось знову натиснув паузу. Дівчата переглянулись, не сказавши ні слова. За мить, Мілана підняла здивовано плечі та вхопила свій бутерброд. Аня ковтнула солодку воду та мотнула головою.

- Я вже і не впевнена, що це було дійсно, - всміхнулась подруга, - може ми тільки що заснули на хвилинку?

- Не впевнена в цьому, - відповіла Мілана, - але знову навколо тиша. Якось мені це не подобається.

- Може будемо збиратись додому? – сором’язливозапитала Аня, - щось тут стає страшнувато.

- Хтось казав, що я злякалась? – Мілана також ковтнула солодкої води та засміялась, - а якщо цей олень десь чекає нас в тіні. Ми вийдемо, а він кинеться на нас?

- Не лякай мене! – розсердилась Аня, - це не смішно.

- Насправді, я не сміюсь, - відповіла Мілана, - трохи почекаємо. Якщо він десь чекає нас, то йому швидко це набридне. Тоді заберемо речі та будемо бігтидодому. На сьогодні досить пригод! Як розкажу однокласникам – не повірять!