Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

І тут нарешті я побачив те, до чого Пуаро старався привернути мою увагу. Капелюшок повільно обертався, розкручуваний на пальці, просунутому в акуратну дірочку в його крисах. Помітивши, що я збагнув, у чому річ, бельгієць вийняв пальця і простяг мені головний убір. Дірка була невеличка й охайна, правильної округлої форми, але її призначення, якщо вона якесь і мала, я зрозуміти не міг.

– Ви зауважили, як смикнулася мадемуазель Нік, коли повз неї пролетіла бджола? Бджола в чіпці – діра в капелюшку.

– Але бджола не могла залишити таку діромаху.

– Саме так, Гастінґсе! Яка проникливість! Не могла. А от куля, mon cher[11], могла.

– Куля?

– Mais oui![12] Куля, як-от ця!

І він простяг до мене руку з чимось маленьким на долоні.

– Випущена куля, mon ami. От що недавно впало на терасу під час нашої розмови. Випущена куля!

– Ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, що ще якийсь дюйм — і ця дірка була б не в капелюшку, а в голові. Тепер збагнули, Гастінґсе, чому я цікавлюся міс Баклі? Ви мали рацію, мій друже, застерігаючи мене від таких слів, як «абсолютно» й «виключаю». Так, усі ми люди! А все ж цей без п’яти хвилин убивця припустився серйозної помилки, вистріливши у свою жертву за дюжину ярдів від Еркюля Пуаро! Для нього це стало воістину la mauvaise chance[13]. Але тепер ви розумієте, чому нам треба потрапити в «Дім на околиці» й ближче зазнайомитися з нашою мадемуазель? «Тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів» – от що вона сказала. Нам не можна гаяти часу, Гастінґсе. Небезпека чигає зовсім поруч.

Розділ другий

«Дім на околиці»

– Пуаро, я тут подумав…

– Чудове заняття, друже мій. Не закидайте його.

Ми сиділи один проти одного за накритим для ланчу столиком біля вікна.

– Цей постріл було зроблено звідкись зовсім поруч від нас, а все ж ми нічого не чули.

– А ви гадаєте, що серед мирної тиші, яку порушував хіба що плескіт хвиль, ми неодмінно мали б його почути?

– Ну, це якось дивно.

– Ні, нічого дивного. До певних звуків звикаєш так швидко, що навряд чи й помічаєш їхню присутність. Протягом усього ранку, друже мій, по бухті ганяли моторні човни. Ви спершу нарікали на шум, а незабаром уже й не помічали його. Ma foi[14], коли один із тих човнів у морі, можна хоч із кулемета строчити й ніхто цього не почує.

– Так, ваша правда.

– А! Voilà[15], – пробурмотів Пуаро, – мадемуазель зі своїми друзями. Схоже, вони зібралися поланчувати тут. Тож я змушений повернути капелюшка. Але нічого. Ця справа досить серйозна, щоб сама собою дати привід для візиту.

Він спритно підскочив зі стільця, квапливо перетнув приміщення і, вклонившись, повернув капелюшка, доки міс Баклі з компанією якраз всідалися за столик.

Їх було четверо – Нік Баклі, старпом Челленджер, ще один чоловік і ще одна жінка. Звідти, де ми сиділи, роздивитися їх не виходило. Час від часу до нас долинали розкоти моряцького реготу. Той, хто їх видавав, справляв враження доброї та щирої душі, і я відразу ж уподобав його.

Протягом ланчу мій друг просидів мовчазний і неуважний. Він кришив хліб, уривчасто вигукував щось сам до себе і поправляв усе, що тільки було на столі. Я спробував було зав’язати розмову, але, не знайшовши підтримки, швидко здався.

А той продовжував сидіти за столом ще довгенько по тому, як покінчив із сиром. Але щойно інша компанія вийшла з їдальні, як він і собі підвівся на ноги. Ті саме влаштовувалися за столом у вестибюлі, коли Пуаро, якнайстаранніше чеканячи крок, по-військовому підійшов до їхнього гурту й без еківоків звернувся просто до Нік:

– Мадемуазель, чи можу я попросити вас на два слова?

Та насупилася. А я досить ясно збагнув, що саме вона відчувала – злякалася, що цей дивний недомірок-чужинець зараз почне докучати. І мимоволі поспівчував їй, розуміючи, який вигляд, напевно, мало це в її власних очах. Дівчина з видимою неохотою відійшла на кілька кроків убік.

Аж тут я майже вмить помітив вираз подиву, що проступив на її обличчі від стишених, квапливих слів Пуаро.

Сам я тим часом почувався досить ніяково – ні в сих ні в тих. Тактовний Челленджер з готовністю прийшов мені на допомогу, пригостивши цигаркою і зронивши якесь пустопорожнє зауваження. Ми встигли прицінитися один до одного й схилялись до взаємної симпатії. Мені здалося, наче я краще придавався йому за товариша, ніж чоловік, із яким він тільки-но ланчував. Тепер бо мені випала нагода роздивитися останнього – високого, білявого, досить вишуканого молодика, із радше м’ясистим носом і занадто солоденькою зовнішністю. Він мав бундючну манеру триматися й ліниву, протяжну вимову. Відчувалася в ньому певна єлейність, що особливо мені не сподобалася.

А відтак я поглянув на жінку. Та сиділа прямо навпроти мене у великому кріслі, щойно скинувши капелюшка. Незвичний типаж – його найкраще було описати, назвавши «стомленою Мадонною». Вона мала світле, майже безбарвне волосся, зачесане на проділ посередині й стягнуте, прикриваючи вуха, у вузол на потилиці. Обличчя було безживно-бліде та змарніле, а все ж не без химерної привабливості. Дуже світлу сіризну її очей цяткували великі зіниці. У жінки був якийсь на диво відсторонений вигляд. Вона витріщилася на мене. І зненацька заговорила:

– Присядьте, доки ваш друг перебалакає з Нік.

Її голос прозвучав неприродно – млосно й удавано, – та попри це бриніла в ньому певна незбагненна принадність, якась лунка, протяжна краса. Гадаю, вона справила на мене враження найстомленішої особи, яку я будь-коли зустрічав. І то не тілом, а духом, неначе все в цьому світі було беззмістовне й нічого не варте.

– Міс Баклі вкрай люб’язно допомогла моєму другові, коли він підвернув кісточку цього ранку, – пояснив я, пристаючи на зроблену пропозицію.

– Так-так, Нік говорила. – Її і досі відсторонені очі так само розглядали мене. – А тепер, сподіваюся, з його ногою все добре?

Я відчув, як заливаюся барвою, і відповів:

– Просто невеличкий розтяг.

– А! Ну… тоді я рада чути, що Нік не вигадала всю цю історію. Вона ж бо, знаєте, найспритніша брехунка, яка коли-небудь коптила небо. Напрочуд натхненна – справдешній талант.

Я не знав, що на таке й сказати. А от