Читати книгу - "Вічність для двох, Ірина Бондарчук"

Ліза стояла на вузькій вулиці, оточеній високими будинками з облупленими фасадами. Це місто здавалося застиглим у часі. Жодного руху, жодного звуку, лише легкий вітер, який грав із покинутими клаптями паперу. Сонце висіло над горизонтом, але його світло було тьмяним, немов крізь запилене скло.

Вона повільно йшла вперед, вдивляючись у порожні вікна. Їй здалося, що за ними хтось спостерігає, але це були лише тіні. Місто було дивним, майже нереальним. Відчуття часу тут зникло, ніби хтось стер годинники і залишив лише нескінченний день, який ніколи не зміниться.

Кожен її крок лунав голосно, відбиваючись від кам'яних стін. Але цей звук не приносив відчуття присутності життя. Навпаки, він підкреслював порожнечу, яка панувала навколо. Ліза намагалася згадати, як опинилася тут, але пам'ять здавалася розмитою, як старий знімок, що втратив чіткість.

Вона звернула на іншу вулицю, але та виглядала так само, як попередня. Ті ж фасади, ті ж вікна, ті ж тіні. Часу тут не існувало, і простір здавався нескінченним. Їй здалося, що вона вже була тут, що ходить по колу, але вона не могла бути впевненою.

На одній із площ вона побачила фонтан. Вода в ньому не текла, але поверхня була настільки гладкою, що здавалося, вона застигла в русі. Ліза підійшла ближче і побачила своє відображення. Але щось у ньому було не так. Її очі, які завжди здавалися їй знайомими, тепер виглядали чужими.

Вона торкнулася води, і поверхня розійшлася колами. Її відображення зникло, але на мить їй здалося, що вона побачила ще когось — силует, який стояв позаду. Вона різко обернулася, але нікого не було.

Це місто було живим, але не так, як звичайні міста. Воно дихало спогадами, які ніколи не належали Лізі, але тепер стали її частиною. Їй здалося, що вона чує шепіт, який доносився з вітром, але слова були нерозбірливими.

Вона рушила далі, і час від часу їй здавалося, що вона бачить фігури вдалині. Але коли вона наближалася, вони розчинялися в повітрі, як примари. Місто не хотіло розкривати своїх секретів.

Ліза зупинилася біля старого годинника, який висів на стіні одного з будинків. Стрілки застигли на 12:00. Вона не знала, чи це був полудень, чи північ, але це вже не мало значення. Годинник був лише ще одним нагадуванням про те, що час тут не існує.

У глибині душі вона відчула дивний спокій. Це місто було загадкою, але воно також було відображенням її власного стану. Вона теж загубилася у власному часі, у своїх спогадах і страхах.

Коли вона нарешті залишила площу, сонце залишалося на тому ж місці. Вона знала, що це місто не відпустить її, поки вона не зрозуміє його таємниці. Але чи готова вона була дізнатися правду?