Читати книгу - "Спогади під небом війни, Михайло Андрусяк"

Я лише кивнув, відчуваючи, як важко на душі. Ми обоє знали, що життя не завжди буде таким безтурботним, як сьогодні, але зараз, у цю мить, ми були просто щасливі.

Я думав про те, як швидко змінюється час. Здавалося, що ще зовсім недавно ми разом лазили по деревах, сперечалися, хто сильніший, ділилися мріями про майбутнє. Тепер же у кожного з нас була своя сім’я, свої турботи та відповідальність.

І тут сталося те, чого ніхто не очікував.

24 лютого 2022 року.

Четверта ранку. Ми з Ангеліною прокинулися від глухих вибухів, які розривали нічну тишу і, здавалося, поглинали ціле місто. Спершу здалося, що це кошмар, що ось-ось я прокинусь, і все буде як раніше. Але звук сирен, що розривав повітря, холодний страх в очах Ангеліни і дитячий плач Андрія зробили все реальним.

Я підскочив з ліжка, розгублено дивлячись у вікно. Над містом клубочилися дими, десь у далечині спалахували червоні заграви. Телефон безперервно вібрував – дзвінки, повідомлення, новини… Війна. Це слово відлунювало в голові, але не вкладалося в реальність.

Ангеліна стояла біля колиски, міцно тримаючи нашого сина, ніби намагаючись захистити його від невидимої загрози. Я обійняв їх обох, відчуваючи, як у моїх жилах холоне кров. У такі моменти ти усвідомлюєш, наскільки крихким є все, що ти будував роками.

— Що нам робити? — прошепотіла вона.

Я не мав відповіді. У голові панував хаос. Телевізор сипав новинами про вторгнення, військову техніку на підході до міста, про вибухи в інших регіонах. Вулиці, які ще вчора здавалися безпечними, тепер ставали полем бою.

Ми швидко зібрали необхідне: документи, трохи грошей, одяг. Мама дзвонила з тривогою в голосі, запитуючи, чи все у нас гаразд. Віктор писав, що їхній район вже обстрілюють. 

Все, що було таким звичним — зруйнувалося в одну мить. Війна прийшла в наші домівки, не питаючи дозволу. І тепер головним було вижити.

В ту ніч я зрозумів, що час безтурботного життя закінчився. Починався новий розділ, у якому вже не було місця для мрій про будинок чи відпустку. Єдине, про що я думав — як захистити свою сім’ю. 

Ми сиділи днями і ночами в бомбосховищі, намагаючись не втрачати надію. Сирени стали частиною нашого життя, а темні стіни сховища — новою реальністю. Ми звикли до гуркоту вибухів, до дитячих заплаканих очей, до глухого голосу диктора по радіо, який повідомляв про нові обстріли і втрати.

Я вийшов на поверхню, щоб спробувати зловити інтернет, хоча б на мить відчути зв’язок із зовнішнім світом, який здавався все більш далеким. Мороз пробирав до кісток, а небо було затягнуте густим сірим димом. Я дістав телефон і побачив нове повідомлення від мами.

Те, що я прочитав, вразило мене, мов грім серед цієї похмурої тиші.

«Саша, Віктор написав мені, що він не буде сидіти склавши руки і йде на війну. Будь ласка, поговори з ним... Там же пекло».

Я відчув, як серце стиснулося від болю і страху. Віктор... Мій молодший брат, той, кого я завжди намагався захистити, тепер сам хотів стати на захист інших. Я розумів його бажання, яким палає кожен чоловік у такі часи — не бути осторонь, не ховатися. Але я також знав правду. Там, на передовій, справжнє пекло. І я не міг дозволити йому просто піти туди, не сказавши жодного слова.

Трясучими руками я набрав його номер. Довгі гудки здавалися вічністю. Нарешті він підняв слухавку.

— Брате, я знаю, що ти хочеш сказати, — його голос був твердим, але в ньому звучала нотка сумніву.

— Віктор, подумай ще раз. Це не гра... Це війна.

— А ти думаєш, я цього не розумію? Я не можу сидіти тут, коли там наші хлопці... коли наше місто руйнують.

Я закрив очі, вдихаючи холодне повітря, намагаючись знайти слова, які могли б його зупинити. Але в глибині душі я знав, що він уже прийняв рішення.

— Ми всі потрібні тут, Вітьок... мамі, Марині, мені.

— Я потрібен там, Саш. Я знаю, що роблю.

Я чув у його голосі рішучість, ту саму, що була в очах батька, коли він говорив про силу сім'ї. Але як бути, коли ця сила змушує йти назустріч смерті?

— Бережи себе, брате... — це все, що я зміг сказати.

— І ти, Саш. Передай мамі, що я повернуся.

Я поклав телефон у кишеню і відчув, як з очей непомітно покотилися сльози. Віктор зробив свій вибір. І я знав, що більше нічого не зможу змінити.

Я сидів з цією думкою ще кілька днів. Вона не давала мені спокою, не давала нормально спати чи навіть просто дихати. У голові крутилася одна фраза: «Вітя пішов на передову...» Я уявляв його там — серед вибухів, серед холоду і болю, серед страху, якого він ніколи не показував мені. І чим більше я думав про це, тим сильніше всередині наростав гнів.

Врешті-решт, я не витримав.

— Ангеліно, сонечко... Вітя пішов на передову, — сказав я, дивлячись їй у вічі.

Вона різко повернула голову, її очі розширилися від несподіванки.

— Чому ти мені тільки зараз це кажеш?! — вигукнула вона, в її голосі було все: страх, злість, турбота.

Я відвернувся, відчуваючи, як напруга накопичувалася в грудях, як кожне слово давалося важко.

— Я не хотів тебе лякати, — зітхнув я, стискаючи кулаки. — Але зараз... зараз я просто не можу сидіти склавши руки. Я — його старший брат. І я повинен захистити його.

Я намагався говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. Я посміхався, ніби хотів переконати і її, і себе, що це правильне рішення.

— Ти серйозно? — її голос зірвався на шепіт.

Я кивнув.

Вона дивилася на мене довго, уважно, наче намагалася зрозуміти, що відбувається в моїй душі. Потім підійшла ближче і поклала руку на мою щоку.

— Саш, я боюся... — сказала вона тихо, її очі блищали від сліз. — Я не хочу втратити тебе.

Я обійняв її, відчуваючи, як вона тремтить у моїх руках.

— Все буде добре, — прошепотів я, хоча сам уже не був у цьому впевнений.

У ту мить я знав, що рішення прийнято. Я мав йти. Йти туди, де був мій брат. Йти туди, де вирішувалася доля всіх нас.