Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

— Ну що, є якісь сліди? — запитую я у Дані, коли мовчанка занадто затягується. Він сидить, уважно дивлячись на екран ноута, але я зі свого місця не бачу, що саме привернуло його увагу. 

— Зроблено якісно. Я не можу його отак виловити. Всі сліди підтерли, — Даня насуплюється. — Тут працював профі.

— Шкода, — я не приховую розчарування. У мене з’явилася впевненість, що Даня щось знайде, а тепер знову доведеться самому шукати якісь зачіпки. І щось мені підказує, що нічого я не відшукаю. Якщо дійсно працювали профі… — Може, то якісь конкуренти? Не поділили сфери впливу? Найняли кілера, який облаштовує свої вбивства, як нещасні випадки? 

— Ні, — вперто каже Даня. — Якби це було так, я б не знайшов той коментар. Чи ти думаєш, це такий збіг? Я дуже сумніваюсь. Той профі помилився. І я знайшов його помилку. Просто цього разу ця його помилка була не фатальною і не змогла видати його. Навіщо кілеру робити все це привселюдно?

Я погоджуюсь, що він має рацію. 

— Що ж тепер — чекати наступного вбивства? Сподіваючись, що той профі таки помилиться по-серйозному? 

— Ми вже знаємо про те, що, схоже, вбивства координуються через інтернет. А це не так мало. І що, можливо, замішані петиції, — продовжує Даня. — Хоча на сайті петицій порожньо…

— Треба стежити за тим сайтом? — розмірковую я. 

— Я зроблю програму, яка відстежуватиме нові петиції і коментарі по ключовим словам, — пропонує Даня. — Треба написати список того, що нам треба відфільтрувати. 

— Може, щось пов’язане зі смертю? Чи покаранням? 

— Подумай над можливими ключовими словами, я теж подумаю, — він бере клаптик паперу і пише на ньму щось, а потім простягає мені. — Це мій номер, візитівок нема, до мене рідко звертаються не через інет. 

— Дякую, — кажу я. — Якщо ще щось придумаю, наберу тебе. Ти теж дзвони, якщо вдасться щось розкопати…

***

Коли я повертаюсь до свого кабінету, то бачу перед дверима якусь білявку в яскраво-червоному плащі і з такою ж червоною помадою на губах. На ній чобітки на високих “шпильках”.  Як на таких взагалі можна ходити? 

— Ви до мене? — запитую обережно. 

— Я дзвонила вашому начальнику, Денису, і він відправив мене до вас. Якщо ви — Микола Руденко. Ви Микола? 

— Так, — відповідаю я похмуро. Чергова журналістка, і чому Ден не відправив її геть? Може, вона має зв'язки? Чиясь родичка чи коханка?  — А що саме ви хочете дізнатися? Про справи, які зараз розслідуються, нам заборонено розповідати. 

— Вбивство Ворона… Дайте хоч маленький коментар, — вона благально дивиться на мене. — Люди мають право знати. Ви бачили, що відбувається на вулицях?

—Хм, — я дивлюся на неї. — А чому ви вирішили, що це вбивство? Я думаю, він наклав на себе руки…

— Ну він був багатий, впливовий, мав виграти на виборах… — почала перераховувати вона, загинаючи наманікюрені пальчики. — Навіщо йому накладати на себе руки? Хоча, насправді, я не проти, коли такі, як він помирають, — додала вона тихіше.

— Де ви працюєте? — запитую я.

— "Вечірні новини", маю свою рубрику! — відповідає вона і простягає мені руку. — До речі, я Анна-Марія Марченко, але краще просто Маша. 

— Приємно познайомитися, — я потискаю її м’які пальці і затримую погляд на обличчі. Зараз воно здається мені знайомим. І це подвійне ім’я…

— Мені теж приємно, — відповідає вона, усміхаючись. 

— А ти випадково не вчилася років п’ять тому у Національній академії внутрішніх справ? — запитую я.  — Бо пригадую, у нас була “Міс Універ” саме з таким ім’ям…

— Ого, який збіг! — вона здивовано поглянула на мене. — Я дійсно вчилась там на заочному, на психології. Це моя друга вища освіта, я отримувала її паралельно з журналістикою. І я дійсно була "Міс НАВС". 

— Світ тісний, — тепер і я усміхаюся. — Можу пригостити чаєм, і поговоримо, правда, я нічого нового тобі не скажу. 

Я відчиняю кабінет і жестом запрошую її увійти. 

— Розумію… Може, деякі справи і не мають бути розкритими. Це як Боже проведіння, деякі люди мають бути покараними… Особливо такі, як Ворон.