Читати книгу - "Там, де мовчать серця, Love"

Наступного вечора Софія запалила свічки, зробила собі какао і сіла біля вікна з музичним щоденником на колінах. Пальці торкнулися сторінки з новою назвою — “Голос із червоного дощу”. Відразу — холод, тремтіння, мов ті слова мали свою власну температуру.

Знову — хвиля відчуттів. Повітря навколо стало важким, як перед бурею. І раптом світ навколо неї змінився.

Вона стояла посеред старого вокзалу. Ніч. Дощ падав, але краплі були не прозорі, а темно-червоні — як з відчаю, а не з неба. Чоловік у військовій формі тримав у руках листа. Його очі були порожні, губи мовчали, але в його грудях кричала пісня — про втрату, про вину, про кохання, яке він не зміг врятувати.

Дівчина, яку він чекав, не приїхала. І більше ніколи не приїде.

Софія стояла поруч, ніби дух, і відчувала кожен його подих, кожну емоцію. І, не розуміючи чому, вона знала, що цей чоловік був другом її батька. Можливо, навіть — тим, кого її мама любила колись до шлюбу.

Коли візія зникла, вона довго сиділа у тиші. А тоді написала на аркуші:

> “Навіть мовчання має голос. Треба тільки навчитись його чути.”