Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

Ґвенді повертається до маленького будинку в стилі кейп-код[11] на Карбін-стрит, вона там сама. Кладе пульт під ліжко і лишає на якісь десять хвилин, перш ніж усвідомлює, що це погана ідея. Вона підтримує такий-сякий порядок у кімнаті, але мама часом пилососить там і змінює постіль кожного суботнього ранку (обов’язок, який, за її словами, пере­йде до Ґвенді, коли тій виповниться тринадцять — нічого так подаруночок на день наро­дження). Мамі не можна бачити пульт, бо мами завжди хочуть знати все.

Тоді дівчина думає про горище, але що як батьки таки зважаться очистити його і провести гаражний розпродаж замість самих лише балачок про нього? Те ж саме стосується і комірчини над гаражем. У Ґвенді виникає думка (нова у своїй дорослості, та зрештою приречена перетворитися на нудну правду): секрети — це проблема, можливо, навіть найбільша з усіх проблем. Вони обтяжують розум і займають простір у світі.

Тоді їй пригадується дуб на задньому подвір’ї, з гойдалкою, зробленою з покришки, яку вона вже майже не використовує: у дванадцять років уже надто доросла для таких дитячих забавок. Під плетивом коріння є нора. Колись дівчинка скручувалась у ній, граючись із друзями в хованки. А зараз вона вже надто велика для неї («Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів», — сказав їй містер Ферріс), та для пульта — те, що треба, до того ж брезентова торбина захистить його від дощу. А якщо взагалі поллє, треба буде вийти і врятувати його.

Вона ховає його там, рушає до будинку, тоді згадує про срібний долар. Повертається до дерева і кладе його в торбину з пультом.

Ґвенді думає, що батьки, коли повернуться, помітять, що з нею сталося щось дивне, що вона змінилася, але вони не помічають. Вони, як завжди, закутані у власні клопоти — тато у страховій конторі, мама у касл-рокському філіалі «Форд», де працює секретаркою — і, звісно ж, пропускають по кілька склянок. Завжди це роблять. За вечерею Ґвенді їсть по одній порції всього і миє тарілку, але відмовляється від шматка шоколадного торта, який тато приніс додому з касл-рокської пекарні, що по сусідству з його роботою.

— Боже мій, ти що, захворіла? — питає тато.

Ґвенді усміхається.

— Можливо.

Вона певна, що пролежить без сну допізна, роздумуючи про свою зустріч з містером Феррісом і пульт, схований під дубом на задньому подвір’ї, але цього не стається. Вона думає: «Світло-зелений — Азія, темно-зелений — Африка, жовтий — Австралія…» — і на цьому засинає аж до наступного ранку, коли настає пора з’їсти велику миску вівсянки з фруктами, а тоді ще раз подолати Сходи самогубців.

Коли Ґвенді повертається, м’язи ниють, а в животі бурчить. Вона дістає з-під дерева брезентову торбину, виймає пульт і, використовуючи мізинець, тягне за лівий важіль біля червоної кнопки («Що тільки захочеш», — сказав містер Ферріс, коли вона спитала про неї). Слот відкривається, виїжджає підставка. На ній — шоколадна черепашка, маленька, зате ідеальна, її панцир — дивовижна гравійована пластинка. Вона закидає черепашку до рота. Солодкість буяє. Голод зникає, хоча в обідню пору вона з’їсть увесь сандвіч з болонською ковбасою і сиром, який залишила їй мама, плюс трохи салату з французькою заправкою[12] і вип’є велику склянку молока. Ґвенді зиркає на залишок торта в пластиковому контейнері. Має добрий вигляд, але це лише розумова оцінка. Вона відчула б те саме, дивлячись на кльовий розворот у дві сторінки в коміксі «Доктор Стрендж», але бажання з’їсти його не виник­ло б, і торт вона також не хоче їсти.

Того пообіддя вона йде кататися на велосипеді зі своєю подругою Олів, і вони проводять решту дня в Олівиній кімнаті, слухаючи платівки й теревенячи про прийдешній навчальний рік. Перспектива ходити до касл-рокської середньої школи сповнює їх водночас трепетом і захопленням.

Удома, поки не повернулись батьки, Ґвенді знову дістає пульт зі сховку й тягне за Грошовий важіль, як вона охрестила його. Нічого не стається — слот навіть не відкривається. Ну, нічого страшного. Може, через те, що вона єдина дитина і не має суперника, Ґвенді не жадібна. Коли закінчаться маленькі шоколадки, їх бракуватиме більше, ніж срібних доларів. Вона сподівається, що цього поки не станеться, але коли прийде час — о’кей. C’est la vie,[13] як полюбляє приказувати її тато. Або merde se, що означає «лайно трапляється».

Перш ніж повернути пульт на місце, вона дивиться на кнопки й називає континенти, яким вони відповідають. Торкається їх одна по одній. Вони ваблять; їй подобається відчувати, як кожен дотик ніби сповнює її іншим кольором, проте дівчинка тримається якнайдалі від чорної кнопки. Вона страшна. Ну… всі вони страшнуваті, але чорна схожа на якусь велику родимку, спотворену і, можливо, ракову.

У суботу Пітерсони трамбуються в мікроавтобус «Субару» і їдуть у Ярмут навідати татову сестру. Зазвичай Ґвенді подобаються ці візити, бо доньки-близнючки тітки Дотті та дядька Джима майже одного віку з нею, і вони втрьох завжди веселяться разом. Суботніми вечорами зазвичай проходять кінопокази (цього разу це подвійний сеанс в автокінотеатрі «Прайдс корнер»: «Громила і стрибунець» плюс «Викрасти за 60 секунд»), і дів­чатка лягають у спальних мішках на землю, теревенячи, коли фільм стає нудним.

Ґвенді весело й цього разу, але її думки постійно повертаються до пульта. А що як хтось його знайде і вкраде? Вона знає: це малоймовірно — грабіжник обмежиться лише будинком і не піде на заднє подвір’я нишпорити попід деревами, але ця думка насідає на її розум. Частково це через відчуття власності: він належить їй. Частково — бажання маленьких шоколадок. Однак більшою мірою це стосується кнопок. Злодій побачить їх, подумає, для чого вони, і натисне. І що ж станеться тоді? Особливо коли він натисне на чорну? Вона вже починає думати про неї як про Ракову кнопку.

Коли мама каже, що хоче поїхати зрання в неділю (мають відбутися збори Жіночої благодійної спілки,[14] а місіс Пітерсон цьогоріч править там за скарбника), Ґвенді заспокоюється. Після приїзду вона перевдягається у старі джинси і йде на заднє подвір’я. Деякий час гойдається на гойдалці, потім удає, наче впустила щось, і стає на одне коліно, ніби шукаючи його. Те, що вона насправді шукає, — це брезентова торбина. Та лежить на своєму місці… але цього не достатньо. Ґвенді крадькома сягає між двох сплетених коренів і обмацує пульт. Одна з кнопок знаходиться прямісінько під першими двома пальцями — вона відчуває її опуклу форму — і швидко відсмикує руку, ніби торкнувшись розжареної конфорки. Усе ж їй уже легше. Принаймні доки на неї не падає тінь.

— Хочеш, покатаю тебе, люба? — питає тато.

— Ні, — каже вона, встаючи й обтрушуючи коліна. — Я вже завелика для цього. Мабуть, піду в дім, подивлюся телевізор.

Він обіймає Ґвенді, підштовхує окуляри їй на носі, тоді куйовдить пальцями біляве волосся, розплутуючи кілька вузликів.

— Ти стаєш така велика, — каже він. — Але назавжди залишишся моєю маленькою дівчинкою. Правда ж, Ґвенні?

— Ще б пак, татусику, — відповідає вона і рушає в дім.

Перш ніж увімкнути телевізор, вона виглядає у двір з вікна над раковиною (для цього їй більше не треба спинатися навшпиньки). Дивиться, як тато штовхає гойдалку. Чекає, чи не стане він часом на коліна, може, з цікавості, що вона там шукала. Чи бачила. Коли