Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Наступного дня Іван і Тимко поверталися з річки, де вони влаштували традиційний поєдинок із жабами.

Точніше, Тимко кидав камінці у воду, а Іван намагався налякати жабу, але вона навіть не кліпнула.

— Це якась безстрашна жаба, — зітхнув Іван.

— Вона просто бачила стільки людей, що вже нічого не боїться, — відповів Тимко.

— Як і я після того, як ми зустріли капітана Буряка.

Тимко посміхнувся.

— То що, повертаємося?

— Та йдемо, тільки не через центр, бо баба Варвара знову спитає, чи ми не знайшли наречених.

— Давай полем.

І вони пішли через зарослу стежку, що вела повз старий млин.

Тимко йшов попереду, наспівуючи собі під ніс.

Іван плентався позаду, ліниво розмахуючи гілкою, яку знайшов дорогою.

— Слухай, а ти не задумувався, чому Галя боїться дивитися на млин?

Тимко знизав плечима.

— Може, їй просто не подобається архітектура?

— Дуже смішно.

Іван обернувся і раптом зупинився.

— Агов, що це?

Тимко, який уже наспівував собі під ніс якусь дурницю, теж пригальмував.

— Що?

Іван повільно нахилився.

На м'якій землі біля млина чітко виднілися дивні сліди.

Вони були великими, круглими, із незрозумілими глибокими вм’ятинами всередині.

— Це що, копита? — припустив Тимко.

Іван нахмурився.

— Якісь вони дивні.

Він присів і доторкнувся до сліду пальцями.

Земля всередині була трохи волога, ніби відбитки з’явилися нещодавно.

Тимко нахилився ближче.

— Я тобі скажу таке: якщо це копита, то це або найбільша корова у світі, або вона ходила на двох ногах.

Іван різко випростався.

— Фуф, мені не подобається, як це звучить.

Вони мовчки подивилися на сліди.

Їх було багато – вони йшли від млина до поля.

Іван невпевнено подивився на Тимка.

— Ну… що думаєш?

— Думаю, що це, можливо, сліди якогось звіра.

— Чого це за звір такий?

Тимко замислився.

— Може, лось?

— А чого він тут робив?

— Не знаю. Турист.

Іван зітхнув.

— Добре. А якщо це не лось?

Тимко ще раз подивився на сліди.

Йому зовсім не подобалося, як вони виглядають.

— Тоді це щось таке, що тут не мало б бути.

— І я про те ж.

Іван раптом оглянувся.

— Ти теж це відчуваєш?

— Що?

— Що ми тут не самі.

Тимко навіть не став сміятися.

Він теж це відчув.

Якесь незрозуміле напруження у повітрі.

Вони постояли так ще кілька секунд, а потім Тимко схопив Івана за плече.

— Ходімо звідси.

Іван не сперечався.

Вони швидко рушили в бік села, а сліди так і залишилися позаду.

Вони здавалися надто великими, надто глибокими…

І вони явно не мали там бути.

Коли вони прибігли до Максима, той сидів на ґанку й читав книгу.

Соломія стояла поруч, перегортаючи сторінки свого блокнота.

Бублик лежав біля ніг Максима й ліниво кліпав очима.

Іван і Тимко впали на лавку, хапаючи повітря.

— Ви не повірите! — захекано вигукнув Іван.

Максим спокійно перегорнув сторінку.

— Можливо, і не повіримо. Але кажіть.

— Біля млина… — почав Тимко.

— Ми знайшли сліди! — перебив Іван.

Максим нарешті відклав книгу.

— Які ще сліди?

— Дивні! — вигукнув Іван. — Вони величезні, круглі, і в середині якісь вм’ятини!

Соломія підняла голову.

— Це сліди корови?

Тимко похитав головою.

— Якби корова.

— Такі сліди може лишити… не знаю… слон! — додав Іван.

Максим нахмурився.

— Ви впевнені, що це не чиїсь жарти?

— Ага, дуже смішний жарт, залишити величезні сліди й зникнути, — пробурмотів Тимко.

Соломія відкрила блокнот і швидко записала щось.

— Тобто, виходить, що біля млина ходило щось велике?

— Саме так! — підтвердив Іван.

— І це не могла бути звичайна тварина?

— Ми не знаємо.

Максим на хвильку задумався.

— Треба подивитися самим.

Іван миттєво підняв руки.

— Я протестую!

— Заперечення не приймається, — відповіла Соломія.

— От і прекрасно! Яка у нас демократія!

Максим глянув на Бублика.

Кіт сидів біля них і уважно слухав.

А потім повільно згорнув хвіст і тихо муркнув.

Максим це помітив.

Бублик не просто слухав.

Він уже знав, що вони знайдуть.

Через годину вони вже йшли у бік млина.

Максим ішов попереду.

Соломія йшла поруч, записуючи щось у блокноті.

Іван плентався позаду, періодично бурмочучи, що "це погана ідея".

Тимко крутив головою, ніби боявся, що слон все-таки вискочить з-за кущів.

Коли вони підійшли до млина, Максим зупинився.

— Де?

Тимко вказав рукою.

Максим нахилився і побачив.

Сліди були точно такими, як вони описували.

— Ну, і що думаєш? — запитав Тимко.

Максим провів пальцями по землі.

— Це точно не людина.

— Тобто це щось інше?

Максим підняв голову.

— Питання не в тому, що це залишило сліди.

Соломія зупинилася.

— А в чому?

Максим подивився у глибину млина.

Його двері були прочинені.

Наче хтось зовсім недавно заходив усередину.

— Питання в тому, чи воно ще тут.