Читати книгу - "Срібні очі , Olenka Ing"

Вони поверталися з фабрики, коли Аліна вперше помітила — Ітан змінився. Його постава, зазвичай рівна й невимушена, стала напруженою, мов туго натягнута струна. Погляд різко сковзав по тінях, а щелепа стискалася, коли поруч пролітала машина.

“Щось не так. Що він приховує?” — думала Аліна, намагаючись не відставати.

— Ітан, — нарешті зважилася вона, — що сталося?

— Нічого, — коротко кинув він. Та в тому «нічого» було все, чого вона боялася: загроза, спогади, біль.

Вони зайшли в підвал старого будинку, де тимчасово зупинилися. Ітан замкнув двері, перевірив вікна й замовк, сівши на край ліжка.

— Я тебе не чіпаю, якщо не хочеш говорити, — тихо сказала Аліна, сідаючи навпроти. — Але мовчати… іноді гірше.

Ітан провів рукою по обличчю. Його плечі злегка тремтіли. Він наче збирався щось сказати, але губи лишалися стиснутими. Аліна чекала — терпляче, не тиснучи.

Нарешті він заговорив:

— Вісім місяців тому я мав напарницю. Софі. Вона була… як ти, — він усміхнувся самими кутиками губ, — уперта, швидка, з вогнем у серці. Ми ловили Химерників разом. І одної ночі… — його голос зірвався. — Я підвів її.

— Що сталося? — пошепки спитала Аліна.

— Ми потрапили в пастку. Її схопили. Я… Я мав вибір — рятувати її чи тікати, щоб попередити інших. Я обрав друге. І з того часу — не пробачив собі.

Аліна на мить замовкла. Її груди стисло. Вона бачила, як Ітан боровся з собою — сильний, мов скеля зовні, але всередині побитий бурями.

— Послухай, — тихо промовила вона, — ти зробив те, що міг. Можливо, якби залишився, померли б обоє. І… — вона ковтнула клубок у горлі, — я не знаю, чи це допоможе, але… зараз ти тут. Ти врятував мене. І якщо тоді ти не зміг врятувати її, то зараз у тебе є шанс не повторити помилку.

Ітан підняв на неї очі. Вперше — по-справжньому відкриті, без стіни між ними.
— Ти дивишся на це… інакше, ніж я.

— Бо я ще не зламано, — сумно всміхнулася Аліна. — Але й тому, що ти — мій шанс вижити. А я — твій шанс пробачити себе.

Він тихо засміявся — коротко, хрипко, але щиро.
— Ти неймовірна.

У цей момент за вікном клацнуло скло. Обоє різко обернулися.

— Залишайся тут, — шепнув Ітан, підхоплюючи ніж. Але Аліна схопила його за руку.
— Ні. Ми разом.

Він зиркнув на неї — і коротко кивнув.

На вулиці, у темряві, рухалась постать. Але це не була тінь Химерника. Це була людина — висока, з уривчастим диханням, у чорному плащі. Ітан застиг.
— Ні… — прохрипів він. — Це не може бути…

— Хто це? — Аліна стишила голос.

— Софі, — ледве чутно прошепотів Ітан. — Але це… не вона. Це тінь, яка взяла її обличчя.

Аліна відчула, як холоне всередині. Її тіло напружилося, серце гупало так, що вона ледь стояла на ногах.

— Що робимо? — видихнула вона, дивлячись на Ітана.

І він, вперше за довгий час, не мав відповіді.

— Ітан, — вона стисла його руку, — слухай. Це не Софі. Це пастка. Ти знаєш це. Але ми — тут. І разом ми можемо вибратися. Ти вчив мене відчувати загрозу. Відчуй її зараз.

Він закрив очі, глибоко вдихнув, а коли розплющив — його погляд прояснів.
— Ти права.

Вони разом вибігли через задній вихід, минаючи темні коридори. За спиною долинув крик — і моторошний шурхіт, від якого мороз ішов по шкірі. Але Аліна трималася за Ітана, і він — за неї.

“Тепер ми — команда. Тепер я не дозволю йому бути один.”

Вони вибігли на дах сусіднього будинку, сховалися серед вентиляційних коробів. Аліна, тремтячи, впала навпочіпки, важко дихаючи. Ітан сів поруч.

— Знаєш, — тихо сказав він, — я не думав, що колись хтось навчить мене виживати. Тепер — ти моя вчителька.

Аліна з усмішкою похитала головою.
— Вчися, учню. Ще багато роботи.

Їхні погляди зустрілися — довше, ніж просто випадковість. І в цьому погляді вже народжувалося те, що могло стати справжньою довірою.

---

«Коли тіні ожили, вони принесли з собою ім’я, яке Аліна стерла з пам’яті. Але тепер воно повернулось.»