Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

— А як ви спершу сказали? Пірнаймо?

— Вибачте, це так в Чикаґо кажуть.

— Тепер я єдиний француз, якому про це відомо, — усміхнувся він. — Насамперед мусимо прийти з поклоном до старійшин.

— То, може, підете самі? Однаково вони з жінками не рахуються.

— Гаразд.

Таб пішов геть, а Тамара, намагаючись зберігати спокій, рушила далі, роблячи знімки й розмовляючи з людьми арабською. Переважно селяни жили з того, що мали невеликі городики або ж тримали овець, хтось навіть корову. Мешкала тут і жінка, яка лагодила снасті, хоч рибалок у селі майже не залишилось, а в одного чоловіка була гончарня, де він виробляв глечики, однак мало хто з місцевих знаходив на них гроші. Усі тут певною мірою зневірилися.

Хистка конструкція із чотирьох жердин, що підтримували сітку з галуззя, слугувала сушаркою для одягу. На неї розвішувала прання молода жінка, за якою стояло дворічне хлоп’я. Вбрання її пломеніло жовтими й помаранчевими барвами, які чадці обожнювали. Вивісивши останню річ, вона взяла малого на руки й звернулась до Тамари чіткою шкільною французькою із сильним арабським акцентом — запросила зайти.

Звали жінку Кія, а сина — Наджі. За її словами, вона лишилася вдовою. На вигляд мала близько двадцяти й була неймовірно вродлива: чорні брови, чіткі вилиці, вигнутий ніс і рішучий погляд темних очей. «Вона може згодитися нам», — подумала Тамара.

Вона попрямувала за Кією до приземкуватих дверей і зняла окуляри, ступивши зі сліпучого сонця в глибоку сутінь. Усередині було темно, тісно й задушливо. Тамара відчула під ногами важкий килим і вловила запах кориці та куркуми. Коли очі призвичаїлися, помітила низенькі столики, пару кошиків для провізії й подушки на підлозі. Ніде не було видно звичайних меблів: жодного стільця чи шафи. З одного боку замість ліжок лежало два полотняні матраци й охайна купка товстих вовняних ковдр у яскраву червоно-синю смужку — для холодної пустельної ночі.

Більшості американців оселя здалася б гнітюче бідною, проте Тамара знала, що, за тутешніми мірками, це житло не просто комфортне, а навіть розкішне. Кія гордовито простягнула їй пляшку місцевого пива «Ґала», яке холодилося в мисці з водою. Тамара подумала, що слід чемно прийняти частування — до того ж їй хотілося пити.

Іконка Діви Марії в дешевій рамці вказувала на те, що Кія, як і сорок відсотків чадців, християнка. Тамара промовила:

— Напевно, ви ходили до школи при монастирі й там вивчили французьку мову.

— Так.

— У вас чудова французька.

Це була не зовсім правда, але Тамара хотіла виявити люб’язність.

Кія запросила її сісти на килимок. Та спершу Тамара вийшла надвір і стурбовано глянула на село, мружачись від яскравого сонця. Зиркнула на машину. Торгівець стояв біля вікна з водійського боку, тримаючи в руці блок «Клеопатри». Їй було видно закутаного в шарф Алі за кермом, що зневажливим жестом відмахнувся від чоловіка, не бажаючи купувати дешеві сигарети. Аж той сказав кілька слів, що кардинально змінили ставлення водія. Він вискочив із машини та з вибачливим виглядом відчинив задні дверцята. Торгівець сів в авто, й Алі швидко захряснув двері.

«То це він, — зрозуміла Тамара. — Гарно замаскувався. Я й не впізнала».

Їй відлягло від серця. Принаймні живий.

Роззирнулася. Ніхто в селищі не помітив, як торгівець сів у машину. Тепер його вже не було видно за тонованими вікнами.

Задоволено кивнувши, Тамара повернулася в хатину.

Кія запитала:

— Це правда, що в білих жінок по сім суконь, кожну з яких щодня пере служниця?

Відповісти Тамара вирішила арабською, побоюючись, що французькою Кія зрозуміє не все. Поміркувавши хвильку, сказала:

— У більшості жінок в Америці та Європі багато одягу. Скільки — залежить від достатку кожної. Тому сім суконь — не велика дивина. Навіть у бідної їх по дві-три, а в багатої може бути й усі п’ятдесят.

— І у всіх є служниці?

— У бідних немає. Якщо жінка лікарка або юристка й отримує добру платню, вона зазвичай наймає додому прибиральницю. У багатих сімей є хатні робітники. А чому це вас так цікавить?

— Планую поїхати у Францію.

Тамара так і подумала.

— Чому?

Кія затнулася, збираючись із думками. Мовчки простягнула Тамарі ще одну пляшку пива. Тамара похитала головою. Їй не можна розслаблятися.

Кія нарешті промовила:

— Мій чоловік, Салім, був рибалкою і мав власний човен. На риболовлю ходив із трьома-чотирма іншими чоловіками. Улов потім ділили між собою, але Салім забирав половину, бо човен належав йому і він знав рибні місця. Тому ми й жили заможніше за сусідів, — гордовито скинула вона головою.

Тамара спитала:

— А далі що сталося?

— А тоді джихадисти прийшли забрати його улов. Не варто було опиратися, але він упіймав нільського окуня і не схотів віддати. Вони вбили його і все одно забрали рибу. — Кія не стрималася, її шляхетне обличчя гірко скривилося. Вона замовкла, тамуючи емоції. — Друзі принесли мені його тіло.

Тамару почуте обурило, але зовсім не здивувало. Джихадисти — не лише релігійні фанатики, а й небезпечні злочинці. Ці речі йшли в парі: бандити грабували найбідніших людей на землі. Її охопив гнів.

Кія повела далі:

— Поховавши чоловіка, я спитала себе, що робити далі. Я не вмію кермувати катером, не знаю, де водиться риба, а якби й знала, чоловіки не сприймали б мене серйозно. Тож я продала човен. — На мить на її лиці спалахнула лють: — Дехто хотів придбати його дешевше, але я відмовлялася навіть розмовляти з такими людьми. — Тамарі почала передаватися сталева рішучість Кії. З нотками розпачу в голосі жінка продовжила: — Але гроші за катер колись скінчаться.

Тамара знала, що в цій країні найвища цінність — родина.

— А ваші батьки? — запитала вона.

— Померли обоє. Брати в Судані, працюють на кавовій плантації. У Саліма була сестра, і її чоловік сказав, що, коли я віддам йому катер дешево, він довіку піклуватиметься про нас із Наджі. — Кія знизала плечима.

— Ви йому не довіряєте, — припустила Тамара.

— Просто не хотіла віддавати катер в обмін на обіцянки.

«Рішуча й не дурна», — виснувала Тамара.

Кія додала:

— Тепер та рідня мене недолюблює.

— І ви вирішили їхати в Європу. Нелегально.

— Усі так роблять, — відбила пас Кія.

Це була правда. З поширенням пустелі на південь сотні тисяч знедолених людей покидали Сахель у пошуках роботи. Багато