Читати книгу - "Ковдра сновиди"

Третій різновид магії, найскладніший у цьому переліку, дає чарівникові можливість здійснювати інформаційний вплив на реальність. Мова йде про магію імен, тобто отримання влади над людьми чи об'єктами за рахунок знання їхнього істинного імені. Цей тип магії вважався виключно чоловічим. Навіть більше того: у казках і легендах, складених жителями Архади та Таланти, є численні згадки про Раду дев'ятьох, яка мала резиденцію в місті Труад — умовно кажучи, йдеться про елітне магічне об'єднання, члени якого, і лише вони, мали право користуватися магією імен.

Період переходу привніс свою дещицю в історію Труадської Ради. У переказах того часу змальовується протистояння Дев'ятки та загадкової Сірої Барти, яке завершилося поразкою магічної спільноти. Автори тодішніх казок оповідають, що Вартові подолали своїх супротивників, уразивши їх невідомою недугою, яка призвела до поступового розумового зубожіння й божевілля магів-книжників. Прикметно, що психіатри ще й досі сушать голови над природою легендарної недуги, відчуваючи, що в цьому випадку йдеться зовсім не про магію, а про щось значно реальніше і значно згубніше.

* * *

Він вибрав гірську дорогу з Труаду до Мессаламбрії цілком свідомо, хоч, звісно, якби його візник Вонда знав про це, Абеландер був би змушений здійснювати подорож під акомпанемент його невпинного скорботного ремства. Евдейська дорога буцалася, мов норовлива конячка, щедро підкладаючи під колеса жорству, каміння й рівчаки. Екіпаж лихоманило з такою силою, що його єдиного пасажира раз у раз підкидало аж до стелі, однак Абеландер зовсім не заперечував, насправді ж саме цього він і прагнув. Так йому було легше. Невпинне гойдання й підстрибування відволікало його, даючи можливість бодай на хвильку забути про того хижого звіра, який, сховавшись десь за очима, скуб його невсипну свідомість… Невсипну, так, уже не перший місяць — ані крихти сну, ані дрібки дрімоти… Часом йому здавалось, що він обсувається кудись у пекучу прірву безумства, але ні, він ще тримався, хоч і з останніх сил. А слід сказати, що в мага Труадської Ради їх було немало.

Нині Абеландер тримав у долонях срібне горнятко, наповнене темною запашною рідиною, яка звалася ґахва — то було неймовірно бридке зілля, що його привозили до Труада засмаглі кочівники землі Сахнех. Зілля було таке гірке, що аж наверталися сльози, зате після ковтка ґахви серце дивовижним чином підкидалось, ненадовго обдаровуючи власника гарячковою бадьорістю.

Збоку здавалося, ніби пасажир задумливо розглядає вміст горнятка, та якби хто мав нахабність зазирнути йому через плече, він побачив би, як рідина під пильним поглядом подорожнього починає клекотати й пінитись. Абеландер шпарко всміхнувся, пересвідчившись, що напій готовий. Та щойно він підніс горнятко до вуст, як екіпаж виконав черговий пірует, жбурнувши пасажира разом із його зіллям вперед, лицем у стінку. Абеландер насилу встиг випростати руки й виректи слово, котре найбільше нагадувало якусь екзотичну лайку. Гойднувшись, горнятко повисло в повітрі.

Продихнувши та витерши бризки ґахви зі свого дорожнього плаща, Абеландер усвідомив, що екіпаж не рухається. Здивовано гмукнувши, пасажир штовхнув дверцята, аби з'ясувати, що ж стало причиною такої драматичної зупинки.

Причина ця, варто відзначити, мала вигляд досить неординарний. Худеньке дівча, чия коротка витка чуприна понад усе була схожа на гірський будячок, а завеликий убір — на капустяний жмут, стояло посеред дороги, замружившись, певно, від переляку. Коні дратівливо чмихали, а Вонда шпетив нещасну на всі заставки, велемовно оповідаючи, що він думає про її стрибки просто під колеса екіпажеві, і не десь-інде, а саме тут, на гірській дорозі, де лише якийсь крок до урвища. Замість тікати геть від гнівливого візника, дівча стояло твердо і якось наче затято.

Абеландер мусив протерти очі, бо світ перед ним хитнувся, бгаючись чорними крайками, мов підгорілий млинець. Він позіхнув. Ой, ні, дужий Йогде, треба триматись… Маг струснув головою і змусив себе пильніше глянути на дівчинку. Так, йому не здалося: риси її обличчя, нині запечені й загострені якимось невідомим лихом, нагадували йому жінку, котру він знав колись. Давно, дуже давно… На підтвердження його здогаду на шиї приблуди сяйнув срібний амулет. Точно такий був захований під свиткою Труадського мага.

— Ти — дочка Тес Таларіс? — запитав Абеландер.

Дівчинка розплющила свої величезні темні очі, обпікши його розпачливим поглядом.

— О, так, ви знаєте оце-от лихо в штанях? — візник, урвавши потік добірної лайки, здивовано озирнувся на свого пасажира.

Маг ледве стримався, щоб не уразити пащекуватого їздового псячою трясцею. Якийсь він дратівливий став останнім часом… Аж надміру, як для одного з Дев'ятки.

— Та ні, — насилу опанувавши себе, пробурчав Абеландер. — Але я, здається, знаю її матір. Тебе звати як, нещастя?

— Еллана, — спроквола відповіло дівча.

— Куди йдеш?

— Не знаю…

— О, і я туди ж! — зітхнув маг. — То, може, підвезти? Бодай до Мессаламбрії? Якщо не боїшся, звісно. Ну?

— Нема мені чого боятися, — знизала плечима дівчинка.

— Та, певно, — скептично посміхнувсь Абеландер. Цікаво, вона і справді умисно вибігла на дорогу? Чи, просто, не встигла відскочити? — То давай, застрибуй до екіпажу. Хутенько! Ну що, Вондо, рушаймо?

Вонда почухав потилицю і, гмукнувши, поліз на козли. Абеландер практично бачив, які цікаві здогади вирують між візниковими вухами. Та йому було байдуже. Понад усе маг сподівався, що розмова з Елланою дозволить йому відсунути виднокіл безсоння. Бодай до Мессаламбріі.

Дівчинка обережно вмостилася на обтягнутому стертою шкірою сидінні, сторожко ухилившись від горнятка, що й досі шугало посеред екіпажу. Маг із полегкістю ковтнув гарячого зілля й кивнув своїй несподіваній попутниці:

— Розказуй.

Він не помилився. їй так само розпачливо кортіло говорити, як йому — слухати. Тож доки за вікном білі Евдейські скелі витанцьовували запальну тарантелу, Еллана відсторонено викладала перед незнайомцем свої нещастя, мов товар на ринку — гарячі, свіжі, рум'яні. Кров з молоком.

Він не помилився. Еллана і справді була дочкою його давньої знайомої Тес Таларіс. Чарівниці Тес. Єдиної жінки, котру зроду-віку було прийнято до Труадської Дев'ятки. Вона була, мабуть, найсильнішою з них усіх, обдарована понад міру, дарма, що жінка, дарма, що молода і вродлива. Але правила були сильнішими, як восьмеро завжди сильніші за одного, і коли вона вже носила дитину, старійшини таки витурили її з Труаду. Потім вона десь зникла і, кажуть, втратила свою силу.

Абеландер не помилився. Він взагалі не вмів помилятися. Зате Тес — уміла, та ще й як. Вона обміняла свій рідкісний дар на життя цієї дівчинки, цього кострубатого зарюманого будячка… Хоча, зрештою,