Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

Мальва хмикнула і стала в позу «а-ля українка» – то бабуся Горпина ту позу так називала, тобто руки в боки. Глузливо наморщила лоба:

– Овва, як каже моя бабуся Горпина. По ходу, ти мене напрягаєш. А ше хочеш від мене типу пієтету? Тоді, Стрибоже, веди себе адекватно, а то я можу і назад, тобто до Птахи, повернутися.

– Уже не можеш, – він говорив упевнено. – Роззирнися. Я передбачав, що ти можеш закомизитися, і тому нас перемістив.

То капєц. Так захопилася сваркою, що й не помітила, як вони кудись перемістилися. Але як він це зробив? Без варгана, авжеж: варган – це зброя світлих безсмертних… Темні не користуються світлим блиском музики. Це їх убиває. Мальва уважно роздивлялася довкола. Поруч текла не дуже широка річка, через неї перекинутий дерев’яний міст. На тому березі за мостом – висока брама в кам’яному мурі. Довкола все неначе в сутінках. Сонцем тут і не пахне. Щось Мальва сумнівається дуже, чи воно взагалі тут буває. Ні деревинки, ні травинки. Цікаво, що ж тут тримає небо, якщо й трави нема. Закинула голову догори. Блін, хіба в тих сутінках небо побачиш? А мо’, його тут взагалі нетойво? Ні, бути такого не може. Небо є всюди. Просто тут небо тримає щось геть інше, а що саме, їй зараз не хотілось знати. Вона вже перестала дивуватися таким метаморфозам, бо з Птахою звикла подорожувати та переміщуватися в найнесподіваніші місця. Дзябоніла тихо й мирно річка. Вода в ній здавалася чорною. Чи від того, що світла та барв тут бракувало, чи від кольору її дна. Поклала руку собі на сонячне сплетіння і ледве втрималася, щоб не закричати… То була річка з мертвою водою. Дивно, але від води не відчувала загрози, хоч про це звідкись знала – вода у річці мертва, принаймні її частина.

– Бачиш, Мальво, – помітивши збентеження Мальви і розтлумачивши його по-своєму, озвався Стрибог. – Ти стоїш на початку нової дороги, нового життя, і зараз ти у нього увійдеш. Тож перестань вередувати і ласкаво просимо додому.

Чоловік простягнув руку, запрошуючи дівчину на міст. Але Мальва навіть не поворухнулась. Перевела свій погляд з річки на Стриба. Дивилася пильно в його чорні, бездонні, як вода у ріці, очі:

– Що? На початку дороги? Тупа правал. Ти думаєш, що заманив мене в пастку і я тут маю зі страху в штани накласти, так? Поки не почую обіцянки, що не станеш принаймні при мені ображати та обзивати Птаху й смертних, то й з місця не зрушу. Шариш?

– Ну-ну. О Чорнобоже! Ти знову погано говориш? Що за мова? Ні світлі безсмертні, ні Птаха такого осквернення власного тіла собі не дозволяють. А ти ще хочеш, щоб я любив чи поважав смертних? То їх робота – спаскудження та засмічення тіла через мову. Невже Птаха тобі цього досі не розтовкмачила? – Стрибог кепкував з Мальви. – Ну не хочеш іти, як хочеш. То я пішов, а ти посидь на березі цієї чудової річки та поміркуй. Коли порозумнішаєш, попросиш вибачення за свою поведінку й покличеш мене, і я, може, прийду відразу, а може, і не відразу, якщо буду дуже зайнятий.

– Ой, тримайте мене семеро! Повний капєц! Темний безсмертний мене буде навчати правильності мови? Цікаво, чого це у тебе вона така красива, га? Начебто вас, темних, мало б тішити, коли люди лихословлять.

– Що, тішити? Тратити сили на подолання ще й словесних покручів? Не туди дивишся, дитинко. Темні ніколи не дозволять оскверняти своє тіло та душу глупими словами. То сірі так розважаються. Слова – то не просто звуки з твого рота, а частинка твого єства. Ліпше хай вона буде правильною, бо збочення не для темного боку і не для світлого. Бачиш, а нас зі світлими навіть щось об’єднує.

– Ага. Прикинь! Любов до мови! – І Мальва розреготалася, а Стрибог, вкотре не розуміючи її веселощів, здивовано кліпав.

– Так, любов до мови. То лишень сірим нема до цього діла, вони провокують гнилизну словесну, але… Давай згодом і про це порозмовляємо. Бо час підпирає. Ну, то що, дочко, пішли чи далі будеш упиратися?

– Нє, не піду. Ну й засранець ти, Стрибоже! – Мальва сердито блиснула очима в бік чоловіка, – О, ескюзмі, тобто вибач, я старих не ображаю, але ти сам напросився. Що за подвійні стандарти: ми не лихословимо, але смертних зневажаємо і можемо отак запросто і світ, який нам не подобається, разом з усім у ньому, мертвим і живим, спалити.

– Зневага та лихослів’я, Мальво, різні речі. Ще раз повторюю: слова це не просто набір звуків, який вилітає зсередини людини. Це те, що ти народжуєш. Ти можеш народити прекрасне, ніжне й добре створіння, а можеш покруча, вбивцю, що губить не тільки оточуючих, на яких впливають твої покручі-слова, а й тебе. Але… Прошу, благаю! Давай про це потім поговоримо. Ця річка не дуже добре впливає на тих, хто надто довго біля неї перебуває. Тому не комизься, дитинко, ходімо.

– Нє-а! І з місця не зрушу. Я чекаю від тебе обіцянки не ображати смертних та Птаху.

Стрибог заперечно похитав головою. Його починала навіть тішити поведінка Мальви. Кумедна дівчинка, його мала. Вперта і з характером. Недарма вона отримала позначення, має в собі бісова дівка отой справжній стрижень. Дівчина тим часом запхала руку до кишені й неквапом вийняла з неї дримбу.

– Це ще що таке? – Стрибог запитував за інерцією, бо добре знав, що це. Птаха частенько користувалася варганом під час своїх подорожей. Він, як темний, не міг цього робити. Світла енергія варгана-ключа могла його покалічити чи навіть убити. Ніколи не перевіряв це на собі, але ще зі школи знав, що корисне для світлих – смертельне для темних і навпаки. Із Мальвою зараз усе просто: вона і не світла, і не темна, тож жодна з магій не заподіє їй лиха. Вона захищена даром непосвячення і водночас дуже вразлива для інших впливів – людських, смертних, сірих. Знав, що говорить дурницю, та все ж вирішив малу налякати:

– Не смій цим користуватися, дочко. Воно тебе вб’є. – Старався