Читати книгу - "Зворотний бік світла"

А полинові поцілунки, порожнє ліжко, холод в очах?

Одного разу все змінилося. Бо в душі поселилася байдужість. Відбулося то не в один день, але сталося. Це гірше, любий мій, аніж ненависть. Байдужість не наробить дурниць, тут розрахунок на першому місці.

Отже, тепер про серйозні речі, які мають стосунок не тільки до нас з тобою. І твої зради — лишень прелюдія. Ми — на порозі великих перемін. Думаю, вже сьогодні всі про це дізнаються і не тільки в нашому світі. Народився ще один безсмертний. Так-так, то могло статися і через тисячу літ, і через дві, але трапилося зараз. Отже, народився безсмертний! Точніше — безсмертна. Вона — жінка. І битва за неї починається зараз. Пригадуєш, як тоді, коли в світі світлих з’явився ти? Що творилося! Думаю, цього разу буде ще гірше. Бо вона — чисте поле, незаповнене, і вона — ласий шматочок і для світлих, і для темних, і для сірих.

Отож віднині всі брами для неї відчинено. А на Заході сьогодні з’являться „перисті“ вісники. Безсмертна вже майже переступила поріг. Що за тим порогом? Не відає навіть Вчитель. Тому що відтепер він один із нас! І Учителі стають Учнями.

„Ціле життя в обмін на мить присутності“. Чи багато? Думаю, швидше компроміс. Лишень… Скільки тих компромісів у нашому житті?! Із совістю, з ближнім, з найближчим, а тепер ось і з ворогом. Чи з уявним ворогом, це вже вирішувати тобі. Досі ти темних жодного разу не назвав недругами, не було нагоди. Тепер вона з’явилася. Зараз ти повинен нарешті вибрати. Я йду, і прикритися Птахою, мов щитом, не вдасться. Мусиш подорослішати. Я тебе ставлю „лицем до сонця“, і ти дивитимешся на зворотний бік світла, не ховаючись за мою спину, вирішивши нарешті для себе — хто там: вороги чи друзі.

Зворотний бік. Пам’ятаєш, як ти майже мудро мені час від часу повторював: „Там не обов’язково темрява, Птахо“. Маєш шанс довести — не вона. Чи допоможуть, Стрибе, тепер твої пусті теревені про можливість прийняття сірості як золотої серединки?

Світлий бік — недосконалий, навіть Вчитель про це знає та чемно мовчить, бо ми самі врешті вирішуємо, наскільки ми світлі, наскільки інші і наскільки досконалі.

„Творити майбутнє — притулок для ображених“, — каже Учитель Посолонь. Я ще не вповні розумію зміст сказаного, однак дещиця мудрості зачинає відкриватися для мене. Та поки що я не творю, лишень пробую. Вчуся. Я — безсмертна, з божим даром всередині, в деяких світах мене вважають богинею, але я також — жінка.

Пригадуєш приказку, яку приніс наш служка Остап зі свого Світу Замерзлого Сонця: „Журавель у небесах малює веселки“? А значення, ти не забув значення? Вважай, що цей лист така собі веселка, недарма ж у моєму краї колись журавлів кликали веселиками. Так, я роблю те, що найважче зробити закоханій до безтями дурепі, — втікаю… Зіткана з відомих тобі думок, втікаю, пересилюю себе і йду. Вчинити по-іншому не зможу. Ображена на тебе за зради, ображена на себе, що мушу прощатися отак по-дикунськи, листом. Нехай тобі так само болить, як і мені боліло купу літ. Маленька помста сильної і слабкої жінки. Але і це не найважніший привід, щоб піти. Не лише в наших взаєминах справа, точніше, не тільки у них… Як часто я переступала через себе заради вищої мети. О, вища мета! Нарешті наші з нею дороги переплелися.

Темним не поталанило. Я раніше дізналася про народини безсмертної, навіть не уявляєш собі, наскільки рано, і це все завдяки тобі. Нічого не розумієш, правда, а це і добре. Тому і вирішила не зваблювати долю і не лишатися поруч з тобою, темні ж навіть на відстані читають тебе, мов відкриту книгу, а ти читаєш мене. Бачиш, як воно дивно — темним важко давати лад зі смертними, коли ті не хочуть, щоб їх прочитали, а от читати „братів по крові“ дуже легко. Смішно, любий, однак серед темних ніколи не буває зрад. (Та кому ж я це пояснюю, о Свароже!) На відміну від світлого боку, бо мораль і все до решти грають з нами злий жарт.

Я йду від тебе. Лише я знаю, в якому зі світів мешкає нова безсмертна, тож темним цього не прочитати, бо мене немає поруч. Час у різних вимірах біжить по-різному, пам’ятай про це.

Бувай. Я вже далеко. Знала, коли прочитаєш, кинешся наздоганяти. Так важко вирвати серце з грудей. Але не слід цього робити. Мільйони вимірів, а я в одному з них. Навіть вічності буде замало, щоб знайти мене. Вічності і твого хисту безсмертного. Замітати сліди я умію, особливо коли плата надто велика. Тому не смій влізати у вирву посеред світлиці, попереджаю — можеш і не прокинутися.

Чи можна впіймати мить, яка вже стала минулим? Хоча інколи мені видавалося, що і це для тебе не таке важливе. Байдуже… Бо цього разу я не стану озиратися. Свої години безвиході я пережила. Та знаю — ще зустрінемося, по-іншому бути не може. „Ці двоє створені одне для одного!“ — Вчитель має слушність, однак терпіти тебе вічність — це вже через силу, навіть для мене. Так що чекай перемін — і хай береже тебе той, у кого ти віриш і на чию підтримку так часто покладаєшся. Пригадуєш, Вчитель нам розповідав про випадок, коли один дурень вирішив вкоротити собі віку. Приклав пістолет до лоба та вистрілив. Куля пройшла наскрізь, по борозні між двома частинами його мозку. І він вижив. Хтось там нагорі подарував йому ще один шанс. Потім той чолов’яга став навіть філософом в одному зі світів. Пройти через браму і повернутися назад живим — ціна дару і для обраних, і для дурнів. Не звертай уваги — іронізую. Тому мій відхід — це постріл в голову, сподіваюсь, що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене знову навчитися жити без тебе, а тобі — без