Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Відтоді почуваюся винним перед нею. Я свого роду боржник, але, як сплатити цей борг, не знаю.

Я сидів, потім чипів коло креслярської дошки, а життя хоч і рухалося із черепашачою швидкістю, проте не стояло на місці. Невдовзі після обіду воно принесло телефонний дзвінок од Магди. Мене покликав за перегородку, де був кабінетик завсектором, Петро Левчук, наш безпосередній начальник, мій ровесник, учорашній сусід по столах.

— Слухаю, — сказав я дерев'яним голосом.

— Ходив? — спитала трубка спокійним Магдиним.

— Ходив, — я намагався говорити теж якомога спокійніше, безжурніше навіть. — Ти звідки дзвониш?

— Ну і як? — зігнорувала дружина моє недоречне запитання.

— Що ти маєш на увазі? — спробував я виграти час.

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — на тому кінці дроту вже чулися металеві нотки.

— Власне кажучи, поки що неясно… Але…

Настала довга тягуча пауза. Петро зосереджено сопів над якимись паперами. За диктовою стінкою весело щебетала Люська, за вікном тріпотіла на вітрі тополя, приглушено шуміли цехи, а я все мовчав, хоч розумів, що ця обставина навряд чи на мою користь. І не помилився.

— То я слухаю, — убивчо спокійно порушила тишу у дротах дружина.

Не в силі вичавити якісь слова, я дивився, як поступово біліють пальці, які стискають трубку.

— Тобі нема чого сказати? Тоді скажу я. Ти нікуди не ходив, бо сміливості маєш на ламаний шеляг.

— Неправда. Ходив і розмовляв.

— Але нічого не добився… Знову жував слова, і Кавунін не збагнув, чого ти хочеш?

Я зиркнув на Левчука — чи не чує він цієї тиради? Уперся поглядом в папери, не розбереш.

— Давай відкладемо розмову, — сказав я. — Вдома все поясню.

— Навіщо? Мені й так усе зрозуміло.

Дружина поклала трубку, я ще довго слухав гудки, тим часом дивився за вікно, потім теж натиснув на важіль. Ця розмова була ні до чого. Щось у мені обірвалося й покотилося вниз, а я не в силі був збагнути — що.

— На футбол ідеш? — спитав Левчук.

— Ні, — квапливо відказав я. — У мене справи.

Уже вийшовши з Левчукового кабінетика, я подумав, яку б таку справу знайти, але в голову не приходило нічого. Робота не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не підженеш, не витравиш із себе порожнечу після цієї розмови.

Я побалакав з Вадиком про кіно, в яке він учора ходив, розповів, що я читав щось подібне, ось лише назву повісті не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.

Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповідала про відпустку, мандрівку в гори, всілякі придибенції, які трапилися з ними, ночівлю за дощової погоди, коли зірвало намет, і вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо ті страшенно скрипіли на вітрі. «Як стільці у кабінеті Кавуніна», подумав я. А Олена далі казала про те, що все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.

— Ви мандрували самі?

— Так. Діти були в моєї мами.

Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з'єднував і роз'єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втра-пити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.

«А може, це розуміє й Оленка», — раптом здригнувся.

З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки — передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш, ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй — наліво, а мені — направо.

— Чао, — махнув я рукою.

— Усе буде добре, — сказала Оленка.

— Авжеж, — легко погодився я. — Наші сьогодні обов'язково повинні виграти.

— Які наші? — не зрозуміла вона.

— Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? — за-пропонував для годиться.

— Мій Петро теж, либонь, уже там, — сказала Оленка. — Ну, біжи. Ні пуху, ні пера!

— Ні риб'ячої луски, — пожартував я. — Наші обов'язково виграють.

— Усе буде добре, Андрійку, — повторила Оленка.

Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді — то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?

Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намага¬ючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.

4

Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.

Коли відверто — уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз — той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На