Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

Поїзд зупинився на якійсь станції, й дідуган хитко підвівся.

— Так, мені начебто тут виходити.

Йому не вистачало сил штовхнути двері. Містер Блор прийшов на допомогу. В дверях старий зупинився, урочисто підняв руку й, мигнувши своїми тьмяними очима, вимовив:

— Стережися й молись. Молись і стережися! День Страшного Суду наближається!

Виходячи з вагона, він спіткнувся й упав на перон. Та, лежачи, ще раз поглянув на містера Блора й поважно промовив:

— Я звертаюся до вас, молодий чоловіче, — день Страшного Суду настане, він уже близько.

Займаючи знов своє місце у вагоні, містер Блор подумав: «Але ж старий сам набагато ближче до дня Страшного Суду, аніж я».

Та в даному разі, як це нерідко буває, містер Блор помилявся…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Невеличка група людей збентежено стояла на привокзальній площі в Оукбриджі. За ними — носильники з їхніми валізками. Один із носильників вигукнув:

— Джиме!

З таксі вийшов водій.

— Ви часом не на Індіанський острів, панове? — запитав він з м'яким девонським акцентом. Четверо голосів ствердно відгукнулися, а їх володарі тут-таки нишком поглянули одне на одного.

— Тут два таксі, сер, — сказав шофер, звертаючись до судді Уоргрейва, як до старішого в цій компанії. — Одне має чекати прибути поштового поїзда з Ексетера — це справа п'яти хвилин, — цим поїздом прибуде ще один джентльмен. Якщо хтось із вас погодиться зачекати, їхати вам буде набагато зручніше.

Віра Клейторн, як і годиться сумлінній секретарці, зразу відгукнулася.

— Я залишуся, будь ласка, їдьте, — мовила вона, звертаючись до трьох своїх супутників. У її тоні і погляді прохоплювалося ледь помітне, але беззаперечне почуття впевненості, що його набуває людина, яка звикла віддавати накази. Таким тоном, либонь, вона у себе в школі поділяла дівчаток на команди для гри в теніс.

Міс Брент манірно подякувала й, нахилившись, зайняла місце в таксі, дверцята якого водій тримав відкритими. Суддя Уоргрейв сів слідом за нею.

Капітан Ломбард промовив:

— Я теж зачекаю разом із міс…

— Клейторн, — підказала Віра.

— Моє. прізвище Ломбард, Філіп Ломбард.

Носильники прилаштовували багаж на даху таксі. Уже сидячи в машині, суддя Уоргрейв з властивою юристам ґречністю сказав:

— Чудова погода, чи не так?

— Справді, так, — відгукнулася міс Брент.

«Цілком добропорядний старий джентльмен, — вирішила вона. — Зовсім не схожий на завсідників приморських пансіонатів. Безперечно, ця місіс, чи то міс Олівер має порядних знайомих…»

Суддя Уоргрейв спитав:

— А ви добре знаєте цей край?

— Мені доводилося перебувати в Корнуоллі та в Торкузі, а в цій частині Девону я вперше.

— Цього місця і я не знаю як слід, — продовжив розмову суддя.

Таксі рушило. Другий таксист запропонував тим, що лишилися:

— Чи не бажаєте зачекати в машині?

Віра рішуче відкинула цю пропозицію. Капітан Ломбард люб'язно посміхнувся:

— Тут, на відсонні, набагато приємніше. Якщо тільки ви не маєте бажання зайти до приміщення вокзалу.

— Ні, ні. Після задухи в поїзді так чудово опинитися нарешті на свіжому повітрі.

— Так, — одповів він, — їхати поїздом у таку погоду, справді, нестерпно.

Віра підтримала бесіду:

— Я сподіваюся, що й далі триматиметься гарна погода. Бо ж наше англійське літо таке мінливе.

Ломбард, не виявляючи ознак оригінальності, спитав:

— Ви добре знаєте ці місця?

— Ні, я тут ніколи раніше не була, — відказала Віра. І квапливо додала, щоб одразу ж визначити своє становище на острові: — Я навіть ще й не бачила своєї господині.

— Своєї господині?

— Саме так, я нова секретарка місіс Оуен.

— Он воно що… — Його той ледь помітно змінився. Він набув більшої впевненості, напруження спало. — А вам це не здається дивним? — запитав він.

Віра засміялася:

— О ні, нічого дивного в цьому не бачу. Секретарка місіс Оуен раптово захворіла, й вона звернулась до агентства з проханням знайти заміну, а воно рекомендувало мене.

— Он як. А якщо після ознайомлення виявиться, що це місце вам не до вподоби?

Віра знов посміхнулася:

— Так це ж тимчасова робота — тільки на час канікул. Постійно я працюю в жіночій школі. І, якщо казати відверто, мене страшенно заінтригувала перспектива побачити Індіанський острів. Адже про нього так багато писали в газетах. Він справді такий чарівний?

— Не знаю, — відповів Ломбард, — я там ніколи не бував.

— Невже? Ці Оуени, либонь у захопленні від острова. До речі, що вони собою являють? Поінформуйте мене, будь ласка.

Ломбард замислився: оце тобі й вклепався — вважається, що я їх бачив раніше, чи ні? Він визнав за краще змінити тему:

— У вас по руці повзе оса. Ні, не рухайтеся. Стійте спокійно. — Він удав, ніби зганяє осу. — Ну от, тепер усе гаразд!

— О, дуже вдячна. Цього літа стільки цих ос розплодилося.

— Так, я вважаю, це від спеки. А ви не знаєте, міс Клейторн, кого ми чекаємо?

— Не маю і найменшої уяви.

Здалеку почувся гучний, тривалий гудок поїзда, що наближався.

— От ми й дочекалися, — зауважив Ломбард.

2

З приміщення вокзалу на площу вийшов літній чоловік, високий на зріст, з військовою виправкою. Сивий йоржик на голові, чепурно підстрижені білі вуса. Носильник, ледь похитуючись під добрячою шкіряною валізою, вказав йому на Віру й Ломбарда.

Віра вийшла наперед і діловито відрекомендувалася.

— Я секретарка місіс Оуен, — сказала вона, — на нас чекає машина. — І додала: — А це містер Ломбард.

Побляклі блакитні очі, що, незважаючи на вік, зберегли лукавість, зацікавлено оглянули Ломбарда. В них, коли б хтось міг прочитати, відбилося перше враження:

«Хлопець виглядає непогано. Але є у ньому щось підозріле…»

Усі троє сіли в таксі, котре чекало на них. Минулу сонні вулички маленького Оукбриджа, потім ще милю їхали Плімутським шосе. Далі поринули в лабіринт вузьких і нерівних польових доріг, що петляли поміж живоплоту.

Генерал Макартур зауважив:

— Зовсім не знаю цієї частини Девону. Мій невеличкий маєток — у Східному Девоні, він якраз межує з Дорсетом.

— А тут таки справді чудово, — мовила Віра. — Оці пагорбки, червонозем, буйна рослинність, розмаїтість квітів, аромат…

— Ці місця якісь замкнені… Я віддаю перевагу відкритій рівнині — там до тебе ніхто не підкрадеться з-за рогу, — невдоволено зауважив Філіп Ломбард.

Генерал Макартур звернувся до нього:

— В мене таке враження, що ви багато мандрували по світу.

— О, так, сер, довелося повештатись, — зневажливо знизав плечима Ломбард і подумав: «А тепер він мене запитає, чи не занадто я молодий, щоби бути учасником війни. Оці старі вояки завше запитують те саме».

Та генерал Макартур не згадував про війну.

3

Вони піднялися на пагорб, звідки дорога петляла наниз до Стикльхевена, що постав перед ними