Читати книгу - "Історія з собаками"

усьому, справи йдуть на краще і життя чудове. Він ровесник Прокопія, заввишки майже такий, як і той, але обличчя має кругліше, а плечі ширші. Димо має великий успіх у жінок, і це одна з причин, що змушує його йти до «П'яних вишень» не «царською» дорогою, а манівцями. Якщо поїхати, а то й піти через місто, неодмінно трапляться зо дві «мадам», які причепляться до нього. А в товаристві суворого начальника немає місця навіть для половини «мадам». Прокопій Сапарев не любить показуватися на люди в товаристві першої-ліпшої жінки.

Отже, того холодного осіннього надвечір'я 24 жовтня троє статечних чоловіків із ЗСС подалися полем до славнозвісної корчми «П'яні вишні». Як уже згадувалося, кожен із них мав свої причини, аби віддати перевагу непевній і розгрузлій дорозі перед вигодами, що їх пропонувала асфальтова магістраль.

Оскільки тут часто фігурує корчма «П'яні вишні», може скластися враження, що троє чоловіків або дуже люблять чарку, або преславна корчма — їх улюблений клуб. А насправді ні те ні друге. Прокопій кривиться від вина, п'є його через силу, де вже йому думати про клуби чи веселі компанії! Він складає гроші на квартиру, пише довідник з металознавства й суворо дотримується приписів свого лікаря, який рекомендує йому ходити по шість кілометрів щовечора, рано лягати, пити зілля і вживати вегетаріанську їжу. У Спиридона Хафезова, як бачимо, жінка — судовий слідчий, і цей факт промовляє сам за себе. Навряд чи можна припустити, щоб чоловік юриста вважав «П'яні вишні» за свій другий дім. Що ж до Димо Карадимова, другого з парубків, то було б грубою помилкою ставити знак рівності між його любовними пригодами й пристрастю до вина. Свою чергову приятельку Димо запрошує в найкращу кондитерську «Перше травня», частує тістечками й вермутом «Чіо-Чіо-сан», а потім Іде з нею кудись «у гості» або гарної погоди садовить її на свій червоний мотоцикл «Балкан» (360 кубиків) і мчить дорогою, що веде за місто, до недалеких пагорбів, порослих березовими і ялиновими гайками.

Отже, всі троє статечних чоловіків не гинули за корчемним життям, хоч і частенько відвідували, корчму. Можливо, їх надихало й зводило докупи почуття дружби — вони ж були колеги, працювали в одному відділі, долали спільні труднощі. Погомоніти про роботу, відверто оцінити товаришів, та мало що… Прокопій був глибоко переконаний, що він найбільший ерудит у металознавстві, але Спиридон вважав себе за ще більшого знавця, а Димо в глибині душі зневажав обох. Спиридон нишком обурювався, що дирекція настановила Прокопія начальником відділу, і вважав себе значно достойнішим від нього не лише тому, що більше тямив у металознавстві, — як-не-як він син наймита, а Прокопій — лікарський синок, виходець із найбільш нестійкого прошарку старого буржуазного суспільства. Димо ж потішав себе, що вони обидва в майбутньому — ЗАЙВІ люди, бо їх цілком замінить кібернетика, і то найближчим часом! З інтегральними схемами й блочками пам'яті завбільшки як ніготь мізинця. Ці фахівці вже приречені історією, а бундючаться перед ним і дивляться на кібернетика, як на свого підручного.

— Димо, полічи-но мені оце!

— Карадимов, знайдіть оптимальне розв'язання оцього!

Який він їм Димо! Та ще, крім усього, Прокопій дуже скидався в його очах на Дон Кіхота, а Спиридон нагадував Санчо Пансу. Бажаючи розсмішити котрусь із своїх приятельок, він починав копіювати того чи того й завжди мав успіх. Але чомусь Дон Кіхот будив у них співчуття, хоч вони й сміялися з нього, а Санчо Панса — лише зневагу; Димо ж, навпаки, більше зневажав свого начальника, а Спиридонові часом навіть відкривав душу.

Отже, ніяка особлива дружба не єднала цих чоловіків, і було б наївно вважати, що їхні вечори в «П'яних вишнях» відзначалися особливою сердечністю. Вони мовчки випивали по чарці вина, перекидалися словом-другим і йшли разом на автобус. Спиридон Хафезов завжди виходив на передостанній зупинці, перед площею, аби дружина не бачила, що він повертається другим маршрутом.

І все-таки чому ж ці статечні чоловіки разом ішли до славнозвісної корчми?

Відповіді слід шукати в непевних чутках, пов'язаних з їхнім відділом, що почали розповзатися два-три місяці тому.

Що ж то були за чуткі і в чому тут річ?

* * *

Як ми вже казали, Н-ський завод виробляє спецсталі, сталеві відливки й деталі, сукупність яких промисловий лексикон визначає двома жахливими словами: нестандартне обладнання. Щоб ці слова не застрягли нам у горлі, спробуємо дати простіше пояснення. Річ у тім, що із спецсталей певного виду одні заводи виготовляють різну апаратуру й інструменти, такі, як, скажімо, хірургічні скальпелі, щипці, пилки тощо. Із спецсталей іншого виду ще інші заводи виготовляють ті вироби, без яких солдатові не виконати як слід своїх обов'язків. Зі сталлю для скальпелів і пилок ніхто не криється, але сталь для військового обладнання скрізь по світі зберігається в таємниці. Бо чого вартий буде, наприклад, танк, якщо ворог довідається, з якої спецсталі виготовлено окремі частини його панцира? Він одразу ж вигадає такі снаряди, які зроблять з танка решето. Тому в усьому світі сталі для виготовлення військового спорядження тримають у великій таємниці.

Три місяці тому в міністерство внутрішніх справ надійшли сигнали, що з Н-ського ЗСС просочилася інформація, — не така вже й важлива, але достатня, щоб стривожити деяких дуже відповідальних товаришів. Атож, поки що ця інформація не мала дуже великого значення (хвалити бога!), але хто може звати, яка інформація просочиться наступного разу? Коли на заводі завелися базіки, що діляться думками зі сторонніми, цілком природно сподіватися і гіршого.

Сам міністр зацікавився справою і особисто, порадившись із начальниками відповідних відділів, послав до міста Н двох найдосвідченіших фахівців — полковників Светломира Горанова й Авакума Захова. Вони прибули до Н з необхідною технікою і працівниками. Светломир улаштувався на заводі економістом (він мав спеціальну освіту), Авакум же відрекомендувався як начальник археологічної експедиції, що прибула на пошуки давнього поселення в районі заводу. Але ще до їх прибуття місцеві органи міліції вжили деяких заходів. Над