Читати книгу - "Нічний цирк"

— Ні, дякую, — відгукується чоловік у сірому костюмі, умощуючись у кріслі та складаючи руки на маківці ціпка. — Твоя вистава здалася мені цікавою, а от реакція зали спантеличила. Ти був дещо недбалий.

— Не можна бути занадто хорошим, якщо я хочу, аби вони вірили, що я такий самий шахрай, як решта, — засміявся Гектор. — Дякую, що прийшов і висидів аж до кінця. Зізнаюся: я здивувався, що ти з’явився, бо вже почав утрачати надію. Щоправда, зарезервував для тебе ту саму ложу на весь тиждень.

— Я нечасто нехтую запрошеннями. У листі сказано, що ти маєш до мене пропозицію.

— Маю, стовідсотково, — погоджується Гектор, простягнувши руки й різко плеснувши в долоні. — Я сподівався, що ти пристанеш на партію. Ми вже давненько не грали. Але спершу мушу познайомити тебе зі своїм новим проектом.

— У мене склалося враження, що ти більше не вчителюєш.

— Так і було, але це та рідкісна нагода, від якої я не міг відмовитися. — Гектор іде до дверей, яких майже не видно за високим трюмо. — Селіє, люба, — кличе він когось із прилеглої кімнати, перш ніж повернутися до свого стільця.

За мить у дверях з’являється маленька дівчинка. Серед безладної убогості гримерки вона здається занадто гарно вбраною. Суцільні стрічки й мережива, наче в ляльки, котру щойно принесли з магазину. Лише кілька кучериків вибилося з кіс. Дитина завагалася, переступаючи через поріг і побачивши, що татко в кімнаті не сам.

— Усе гаразд, дорогенька. Заходь, заходь, — каже Гектор, ваблячи її ближче рукою. — Це мій приятель, тобі немає чого соромитися.

Вона кілька разів ступає й присідає в досконалому реверансі. Оздоблений мереживом пруг сукні шелестить потертою підлогою.

— Це моя донька — Селія, — оголошує Гектор чоловікові в сірому костюмі та кладе руку на голову дівчинки. — Селіє, це Александр.

— Приємно познайомитися, — відповідає дівчинка. Голос у неї трішки гучніший за шепіт, але значно нижчий, ніж можна очікувати від дитини її віку.

Чоловік у сірому костюмі шанобливо вклоняється.

— Я хотів би продемонструвати цьому джентльменові твої вміння, — каже Гектор. Він дістає із жилетки срібний годинник на довгому ланцюжку й кладе на стіл. — Нумо, давай.

Очі дівчинки здивовано розширюються.

— Ти казав не робити цього аби перед ким, — нагадує вона. — Ти змусив мене заприсягтися.

— Цей джентльмен не абихто, — відповідає, засміявшись, Гектор.

— Ти казав: «Жодних винятків», — протестує Селія.

Посмішка зникає з татового обличчя. Він бере доньку за плечі й рішуче дивиться їй у вічі.

— Це дуже особливий випадок, — пояснює чаклун. — Будь ласкава, покажи цьому панові, на що ти здатна. Наче на уроках. — Він підштовхує дитину до стола, де лежить годинник.

Дівчинка серйозно киває та зосереджується на годинникові, зціпивши руки за спиною.

За мить годинник починає повільно крутитися, вимальовуючи на столі кола й закручуючи ланцюжок у спіраль.

Потім годинник здіймається в повітря над столом і зависає там, наче погойдуючись на хвилях.

Гектор вичікувально спостерігає за реакцією чоловіка в сірому костюмі.

— Справляє враження, — каже той. — Утім, це самі лише ази.

Над темними очима чоло Селії вкривається зморшками, і годинник розколюється вщент, протинаючи повітря бризками коліщаток.

— Селіє! — кидає тато.

Його різкий тон змушує дівчинку зашарітися й пробурмотіти вибачення. Коліщатка пливуть назад до годинника й укладаються на місця, аж поки той знову не відраховує секунди своїми стрілками, наче нічого й не сталося.

— Це вражає трохи більше, — зізнається чоловік у сірому костюмі. — А вона з характером.

— Вона ще дитина, — каже Гектор, поплескуючи дівчинку по капелюшку й удаючи, що не помічає її насуплених брів. — Вона ще навіть і року не навчається, але, коли виросте, стане неперевершеною.

— Я можу взяти будь-яку дитину з вулиці й навчити її того самого. Щодо її неперевершеності, це твоя власна точка зору, котру легко спростувати.

— Ха! — вигукує Гектор. — То ти бажаєш зіграти?

Чоловік у сірому костюмі вагається лише мить, а відтак киває.

— Якщо це буде щось складніше, ніж минулого разу, я, можливо, зацікавлюся, — каже він. — Вірогідно.

— Звичайно, буде складніше! —