Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Андрію Степановичу! — Молодий хлопець у формі підійшов до нього разом із літньою жінкою, перервавши думки. — Ось ця пані знайшла тіло.

Хлопець підійшов до трупа й теж почав оглядати.

— Саш, я вже все оглянув, там насправді нічого цікавого нема. Жодних зачіпок. — Слідчий кинув на нього похмурий погляд з-під лоба.

— Ну, можливо, я щось побачу… — протягнув несміливо молодий чоловік, знітившись від позирку старшого по службі.

— Там нічого нема, — дещо грізно промовив слідчий. — Іди займайся своєю роботою, — процідив він, махнувши рукою в бік людей, що стояли неподалік. — Іди допитай он народ!

— Слухаю! — відказав поліціянт та знехотя пішов.

— Малашко Андрій Степанович, — представився він. — Слідчий. — Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. — Ви чуєте мене? — промовив Малашко. Вона стрепенулася.

— Ох, так, вибачте, — стиха промовила бабця. — Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?

— Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. — Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. — Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?

— Так, — знову стиха відповіла бабуся.

— Ви ніколи не бачили цієї жінки? — спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?..

— Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.

— Можливо, вона до когось приходила? — Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»

— Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо — я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.

— А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.

— Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… — Бабця підняла брови. — А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…

— Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.

— Так. — Вона подивилася йому в обличчя. — Скажіть, а це може бути маніяк? — Очі її розширилися від цієї думки.

Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:

— Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…

— Так, — закивала головою стара з усе ще розширеними очима.

— А вранці ви вигулювали собаку?

— Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.

— А вчора ввечері ви де гуляли?

— Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, — закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.

— Не дивіться туди… — Бабця відвела погляд. — Отже, нічого незвичного не бачили й не чули?

— Узагалі нічого незвичного не бачила й не чула. І вночі теж. Я погано сплю. Часто опівночі сиджу на балконі. І цього разу так було. Але нічого я не чула… Ні, нічого… Точно. — Бабуся задумливо похитала головою.

— Добре, дуже вам дякую. Якщо щось згадаєте, обов’язково телефонуйте. — Він простягнув їй свою візитівку. — Можете поки що бути вільні.

Вона взяла візитівку. Поки розглядала картку, слідчий відійшов і набрав номер на мобільному.

— Обов’язково зателефоную. До побачення! Якщо щось згадаю…

Та слідчий її вже не слухав.

— Чуєш, Ярику, це я, — казав він по телефону до колеги. — У нас труп жінки, і знову біля того ж будинку, де був убитий отой, що продавав мобілки. Уявляєш? За попередніми даними, смерть настала вночі… Точніше, десь на початку ночі, як тільки настала темрява…

Ліза працювала психологом у рівненській школі 32. Завжди стверджувала, що будь-який конфлікт можна вирішити словами. Те саме вона сказала мені й цього разу, проте я її, звісно, не послухав. Ми піднімалися на шостий поверх будинку навпроти. Ліфт не працював, тому довелося йти пішки. Катьку лишили вдома. Я й Лізу не мав наміру брати, та вона й чути про те не хотіла.

— Ось ця квартира! — стиха сказала Ліза, указуючи на двері праворуч.

Ми віддихалися. Я подзвонив. У квартирі почувся шум, проте ніхто не відчиняв. Я знову подзвонив. Цього разу нам відчинили. Перед нами з’явився кремезний чолов’яга років сорока в майці та шортах. Побачивши та, очевидно, упізнавши нас, він хотів швидко зачинити двері. Проте я підставив ногу.

— Що це ви собі