Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » У нетрях темнолісу 📚 - Українською

Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

380
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У нетрях темнолісу" автора Пол Стюарт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 54
Перейти на сторінку:

— І тоді я віддав йому свою нашийну хустку, — прошепотів Живчик. Він навіть тепер не любив, щоб хтось торкався її, і завжди туго обмотував нею шию.

— Достеменно так, — вела далі Спелда, — і я дотепер ледве йму цьому віри. Та це ще було не все, ой не все.

— Ой, не все, — луною озвався Живчик.

— Він узяв твою шматину і, здавалося, провів по ній рукою, м’яко, обережно, немов то було щось живе, а потім легесенько обвів пальцем вишитий на ній візерунок. «Сон-дерево», — сказав він урешті, і я побачила, що він мав рацію. Мені завжди здавалося, ніби то просто гарний візерунок — оті всі закарлючки, стібочки, аж ні, то було, далебі, сон-дерево, рівне-рівнісіньке, наче твій ніс.

Живчик засміявся.

— І дивна річ, ти спокійно дав Жмутобородові торкнутися своєї шматини. Ти просто сидів там, увесь такий серйозний, спокійний.

Потім ельф іще раз поглянув на тебе і сказав тихим голосом: «Ти — частина Темнолісу, безмовна частина. Іменний обряд не справив свого впливу, та однаково ти частка Темнолісу… Частка Темнолісу», — повторив він, і погляд його затуманився. Потім він підвів голову і широко розкинув руки: «Його зватимуть…»

— …Живчик! — вигукнув Живчик, не в змозі помовчати й секунди.

— Достеменно так, — підтвердила Спелда, посміюючись. — Достоту так ти вигукнув і тоді. Живчик! Перше слово, яке ти взагалі вимовив. Згодом Жмутобород сказав мені: «Пильнуй його, як ока в лобі, бо цей хлопчик особливий».

Він не сказав «не такий», він сказав «особливий»! Тільки це й додавало Живчикові сили, коли інші діти лісових тролів не давали йому просвітку, кривлячись і ображаючи. І дня не минало без якоїсь пригоди. Та найгірший був день, коли його віддухопелили під час отої злощасної гри в торохбол.

Доти торохбол Живчикові подобався. Не те щоб він був неперевершеним гравцем, ні, просто йому завжди був до душі азарт погоні — в торохболі доводилося добряче побігати.

Грали у торохбол на великому вигоні між околицею та лісом. Ігрове поле вздовж і впоперек перетинали доріжки, втоптані цілими поколіннями тролів-підлітків. Між тими ґрунтовими доріжками росла густа висока трава.

Правила гри були прості. Зустрічалися дві команди, в кожній з яких набиралося стільки учасників, скільки зголошувалося охочих у ній пограти. Мета гри полягала в тому, щоб зловити м’яч — волорогів міхур, натоптаний висушеними бобами-торохтунами — і пробігти дванадцять кроків, рахуючи кроки вголос. Якщо тобі це вдавалось, ти діставав право на кидок у центральний кошик — у разі влучання ти подвоював свої очки. Однак це було легше сказати, ніж зробити — через слизький ґрунт, через незмінно порский м’яч, через те, що вся команда суперників намагалася видерти його у тебе з рук. За вісім років, які Живчик грав у торохбол, йому так і не пощастило закинути м’яча.

Того пам’ятного ранку взагалі нікому не щастило. Після рясного дощу на полі стояли калюжі, гра раз по раз то уривалась, то починалася знову, тролі один за одним вилітали з доріжок, ковзаючись по багнюці.

Коли збігло вже три чверті ігрового часу, м’яч упав так близько до Живчика, що його можна було вхопити і побігти.

— Один, два, три… — кричав він і, затиснувши м’яча лівим ліктем, гнав доріжкою, що вела до центра поля. Чим ближче кошик, коли ти скажеш «Дванадцять», тим легше в нього попасти.

— Чотири, п’ять…

Спереду, навперейми Живчикові поспішало з півтузіня суперників. Він кинувся стежкою ліворуч. Суперники гунули навздогін.

— Шість, сім…

— Мені! Живчику, мені! — гукало кілька товаришів по команді. — Дай пас!

Однак Живчик не пасував. Він хотів сам поцілити у кошик. Йому хотілося почути схвальні вигуки гравців своєї команди, відчути, як вони дружньо поплескують його по плечах. Ні сіло ні впало йому закортіло стати героєм.

— Вісім, дев’ять…

Він був оточений з усіх боків.

— Дай пас мені! — почув Живчик. Із протилежного кінця майданчика кричав Селюкмугирко. Живчик розумів, що відпасувавши йому, він дасть другові чудову можливість здобути очки для команди. Та це його не гріло. Адже пам’ятають того, хто закинув м’яча, а не того, хто зробив успішну передачу. А Живчикові праглося, аби всі знали, що автор гола він, Живчик.

Хлопець спинився. Добра половина команди суперника вже наздоганяла його. Шлях уперед було відтято. І назад він теж не міг бігти. Живчик перевів погляд на кошик. Так близько — і так далеко, а йому ж так хотілося закинути! Нічого так не хотілося, як цього гола.

І тут десь у мозку ніби озвався тоненький голосок: «То в чому ж річ? У правилах ніде не сказано, що ти мусиш триматися доріжки». Живчик знову поглянув на кошик, конвульсивно проковтнув клубок у горлі. А ще за мить зробив те, чого до нього не робив жоден лісовий троль: зійшов з доріжки! Висока трава шмагала по голих ногах, а Живчик сягнистим кроком біг до кошика.

— Десять, одинадцять… дванадцять! — закричав він, закидаючи м’яча у кошик. — Го-о-ол! — волав Живчик, радісно роззираючись довкіл. — Двадцятичотирьохочковий. Я закинув м… — і тут він затнувся. Гравці як одної, так і другої команди дивилися на нього не вельми приязно. Не було чути схвальних вигуків. Ніхто не поспішав плескати хлопця по спині.

— Ти збочив із доріжки! — закричав один із гравців.

— Нікому не вільно сходити з доріжки! — підхопив інший.

— Але ж… воно, бач... — замулявся Живчик. — У правилах гри ніде не сказано, щоб...

Та тролі його не слухали. Звісно, вони знали, що правила не зобов’язують триматися доріжки, але з якого б то дива вони мали на цьому наголошувати? У торохболі, як і в своєму житті, тролі ніде і

1 ... 3 4 5 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У нетрях темнолісу"