Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче — бач! — уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.

— Чорнокнижництво, так! — кущасті брови зійшлися над бородавкою, що прикрашала перенісся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цій потворній стигмі нотарій отримав від пересмішників назвисько Пекельної Ґулі.

— Явне чорнокнижництво, достойне найсуворішої кари, — підсумував отець-екдік. — Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгої розмови там не буде.

— Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох архієреїв, — Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі. — А згідно з Шостим правилом святителя Феофіла, клірика можна судити лише після ретельного та доброзичливого розслідування. А ще: апостол Яків каже, що «милосердя понад суд»[4].

— Маєш у голові, хробаче, мішанину з невігластва та нахабства, — посміхнувся на цей відчайдушний демарш отець-екдік. — Ніхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборів і синклітів не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христової. Шосте ж правило Феофіла, владики Олександрійського, стосується лише вищих достойників Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкніть його і наглядайте за ним твердо, — наказав він здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.

Замкнули Феодора до мокрого льоху, де від травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити ніг, заліз на кам’яну поличку для діжок. І там склав компанію численній щурячій родині. Хвостатим мешканцям підземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залізло йому на плече й терлося біля вуха.

Він ледь забувся серед полохливих сновидінь, коли зазнав брутального пробудження. Воїни, від яких тхнуло дьогтем, залізом і потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчірка, що нею обмотали голову дияконові, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки відбивався гострим болем у животі. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, він не втримався від блювоти. Воїни діловито обтерли йому обличчя і бороду, потягнули диякона під темне склепіння.

«Монастир? Замок? Помістя?» — Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освітленого смолоскипами, поставили на коліна. Під тесаною аркою, на високому кріслі, сидів знатний військовий муж. До його панцирних наплічників майстри приторочили срібні лев’ячі голови з рубіновими очима. До них срібними ж кільцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застібкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременів піхвах лежав на його колінах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Світлі очі дивилися суворо.

Феодор упізнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магістр Леонтій займав найвищу у прикордонному краї посаду стратега. Імператор доручив йому всі війська Мізії та прилеглих фем[5]. Якби не біль у всьому тілі, диякон здивувався б.

— Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакуні. — Стратег не питав, лише означував ім’я особи, поставленої перед його очима.

— До ваших послуг, найсвітліший, — прохрипів диякон.

— Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

— Брешуть, найсвітліший. Я диякон церкви Святої Ірини, а ще знаюся на лікуванні.

— Бачу, що не маєш страху винуватити у брехні вчених і поважних кліриків.

— Правда страхів не відає, найсвітліший.

— Правда в кожного своя.

— Проте не кожна дерзає волати до неба.

— Високо мітиш, — похмуро всміхнувся стратег.

— Не маю тих гріхів тяжких, що до землі пригинають.

— Та за кого ти себе маєш, рабе?

— За мандрівника світу Божого, найсвітліший.

— Пройдисвіт, значить.

— Сказано у «Славні Давида-царя»: з Богом моїм зійду на мур, піду шляхом непорочним[6].

— Чиїм ім’ям лікуєш? — несподівано змінив напрям допиту Леонтій. — Кажи правдиво, не блуди словесами.

— Що? Яке ім’я? — не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед майстровим кріслом.

— В ім’я котрого з богів, питаю?

— Іменем Христовим. — Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. — Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

— Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, — пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега — прозоро-холодний, вивчаючий — немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога — мабуть, піт переляку — неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.