Читати книгу - "Листи до полковника"

Він точно знав, скільки їй років. Якщо не пам’ятав, то, зрештою, в нього під носом лежить її досьє. Мабуть, хоче, аби вона сама нагадала… який завтра день. Не дочекаєтеся.

Ева мовчала. Роздивлялася фігурку. І де вони бачили таких шипастих драконів?

Цивіл помітив її погляд:

– Гарна цяцька, правда? Вислухайте, будь ласка, ще одну пораду. Після поховання вам буде краще відразу ж поїхати до Зрізу. Там легко сховатися, уникнути небажаної уваги до себе, та й відпочинете заразом… Ми повністю фінансуємо вашу путівку за найвищим розрядом. Коли ви востаннє були в Зрізі?

Вона знову промовчала. Він не міг не знати, коли.

– Люблю Зріз, – замріяно промимрив співробітник. – А діти від нього взагалі у захваті. Зрештою, як не крути, несправедливо, щоб подібними благами користувалося обмежене коло людей. У цьому безсумнівна перевага демократії над диктатурою…

Він прокашлявся. Низько опустив голову, озираючи пляму на краватці; скривився. Заговорив, не дивлячись, наче всоте формулював щось давно обговорене й вирішене:

– А повернетеся вже в інше місто, під іншим іменем, житло й працевлаштування вам гарантовані. Програма захисту свідків, може, чули про таку? Коштує дорого, але в нашому випадку, повторюю, відомство почуває себе зобов’язаним… Та ви й справді якимось чином свідок.

Остання фраза була жартом. Судячи з його власного негучного сміху.

За сміхом виникла пауза. Таку чемні господарі розігрують для гостей, що засиділися, перед тим, як прощатися. Дивно. Так, розмова затяглася трохи довше, ніж зазвичай у цьому кабінеті (а може, їхні кабінети всі однакові, з драконами й фотокартками в тезелітових рамках?), але ж допит, по суті, ще й не починався.

– До речі, – кинула вона першу кулю. – Ви хотіли запитати мене щось стосовно смерті мого батька. Починайте.

Цивіл з нерозумінням глянув на неї:

– Що?.. ні, це непотрібно. Обставини смерті полковника Роверти, на щастя, питань не викликають. Мета нашої зустрічі – окреслити шлях до захисту вашого приватного життя, і я радий, що ми так швидко порозумілися. Повторюю: нам дуже шкода, що так вийшло. Ви можете розраховувати на всебічну допомогу, Єво Миколаївно.

Навіть так. Ну що ж. Це вже нічого не змінює.

– Дякую, – Ева сліпучо всміхнулася. – Я рада, що про моє приватне життя так палко турбуються. Але ви помиляєтеся: екзамени у розпалі, і звільнити зі школи єдиного вчителя з основного предмета керівництво фізично не в змозі. А плітки колег та сусідів якось переживу. І ще: я не люблю Зріз. У вашому досьє має бути записано.

У чому безсумнівна перевага демократії над диктатурою: місцевих спецслужб можна не боятися. Просто чиновницька інстанція, нудна й нелогічна, інколи до абсурду, здатна чи не до істерики розгойдати нерви, – але абсолютно безпечна для життя. Добре, що вони ходять у цивільному, а не в лілових строях. Добре, що їм можна висловити бодай найменшу частину необхідного з точки зору здорового глузду. І спокійно піти геть.

Вона підвелася й сперлася долонями на стіл, дивлячись на цивіла понад монітором:

– На все добре. Ще раз дякую за допомогу з організації поховання. Сподіваюся, там і побачимося.

– Так-так, звичайно, пані Ро… Анчарова. Вам повідомлять.

Її ліва рука майже торкалася тезелітової рамки. Перед тим, як випростатися, Ева розвернула фотографію до себе: хай розуміє як хоче. Побачила панію опасистої зовнішності і двох вгодованих пацанів віком десь на другий-третій і сьомий-восьмий класи. Аякже. А якщо кабінет інший – то і в тому, першому, приблизно таке ж фото на столі.

…Вона вийшла надвір. Після добре кондиційованого кабінету було не по-червневому задушливо й парко; мабуть, буде гроза. На вулиці – віддаленій від центру і тому завжди малолюдній – нікого; запиленою дорогою прогуркотів самотній драндулет. Ева уявила собі хижу зграю журналістів, які мали б тинятися тут, очікуючи на неї; нервово посміхнулася. Який Ліловий полковник? Кому цікаві учорашні новини?.. кому вона потрібна?

Над асфальтом висіло гаряче марево. Важке, ніби чийсь погляд.

Драстуй, татку!

У мене все гаразд. Ми переїхали в літню резеденцію. Це такий невеликий замок, зате біля моря. Чому Роза не дозволяє мені купатися? Вона каже шторм. А пажі все одно купаються! Шторм дуже гарний. Білі-білі хвилі по всьому морю. Море також гарне. А Драго боїться. Я його просила політати над хвилями, а він не хоче. Каже що намочить крила і впаде. Але ж можна літати високо!

Мені подарували водні крила! Красиві, білі, великі, з перами, тільки важкі. Вони працюють від сонця. Якщо я гарно навчуся, буду переганяти Драго просто по воді! Але треба щоб став штиль. Я сиджу на мурі фортеці, дивлюся й чекаю. І пишу тобі листа.

Мало не забула бо Роза буде сварити. Екзамени я склала добре. Сеньйор Річес сказав у мене великі здібності, особливо до мов. А тепер у мене канікули й можна не вчитися.

Чому ти до мене не приїжджаєш? Тільки не пиши що в тебе справи. У мене теж справи. А такого довгого листа тобі написала! А твої листи всі короткі. Шкода.

Драго переказує тобі вітання. А я цілую.

Панянки були переважно худі й довгоногі. Втім, траплялися й порівняно кругленькі, перетягнуті пасками, наче сосиски: ці перед зйомками затягували паски ще сильніше і клялися: «Я схудну!». Напевне, хтось із організаторів не любить худеньких, інакше пампушок відсіювали би ще на вході, біля вагів із зростовимірювачем і бадьорим голоском, який радив довгоногим чаплям звернути увагу на харчування. Недовгоногим це не допомагало, і вони гуртом рюмсали у вестибулі.

Найстаршій панянці було років п’ятнадцять. Однак усі вони старанно зображали досвідченість і сексуальність. У деяких виходило переконливо. У більшості – смішно. А на фото, чорт забирай, мало дивитися щонайменше гарно.

– Марь-Іванно! – гукнув під руку якийсь ідіот; вона зіпсувала кадр і сердито обернулася. – Вітьок швейцарську бленду продає. Тобі не треба? Недорого.

– А пішов ти! – повідомила вона.

Панянки рушили нескінченним потоком; кожній дозволялося зайняти перед камерою чотири звабливі пози, одна з яких усе одно йшла котові під хвіст, оскільки треба було зняти портрет. Хотілося палити. Хотілося