Читати книгу - "Метелик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але тут, для того щоб зрозуміти подальший перебіг цієї довгої розповіді, щоб до кінця збагнути засади, які допоможуть мені вистояти в боротьбі, мені доведеться затриматися трішки довше: я маю розповісти про все, що зі мною трапилось і що я насправді зауважив у своїй свідомості в перші дні мого поховання живцем.
Як я все організую, коли мені вдасться втекти? Адже, маючи тепер патрон, я ні на мить не сумніваюся, що обов’язково втечу. Спершу маю якомога швидше повернутись у Париж. Першим слід убити брехливого свідка Полена. Потім – двох поліцейських агентів, задіяних у цій справі. Два агенти – ні, цього не досить, я мушу вбити всіх агентів. Принаймні якомога більше. О, знаю. Опинившись на волі, я повертаюсь у Париж. Покладу у валізку якнайбільше вибухівки. Скільки – не знаю: кілограмів десять, п’ятнадцять, а то й двадцять. І я беруся підраховувати, скільки треба вибухівки, щоб було якнайбільше жертв.
Брати динаміт? Ні, шедит ліпший. А чом би не нітрогліцерин? Гаразд, спокійно, пораджуся з тими, хто там і знає про це більше за мене. Нехай лягаві не сумніваються: я з ними розрахуюся, вони своє отримають.
Я лежу, заплющивши очі й прикривши носовичком повіки, щоб зробити їх непроникними. І дуже чітко уявляю собі валізу, на вигляд цілком безпечну, але напаковану вибухівкою, та чітко відрегульований годинник, що має запустити детонатор. Увага: вона має вибухнути о десятій ранку у звітній залі судової поліції на набережній Орфевр, 36, на другому поверсі. У цей час там збирається щонайменше півтори сотні фараонів, щоб отримати завдання й вислухати звіт. Скільки там сходинок? Мені не можна помилитися.
Треба буде точно прорахувати час, щоб валіза з вулиці опинилась у місці призначення точно у визначену для вибуху мить. А хто ту валізу занесе? Гаразд, візьму цей нахабний учинок на себе. Приїду на таксі, яке зупиниться чітко перед вхідними дверима карної поліції, і владно накажу двом черговим смурам: «Віднесіть валізу у звітну залу, я зараз піднімуся. Передайте комісарові Дюпону, що це від головного інспектора Дюбуа і що я за мить підійду».
Та чи вони послухаються? А якщо серед безлічі бовдурів я випадково натраплю на двох єдиних розумників у цій корпорації? Тоді повний провал. Треба придумати щось інше. Я мізкую й мізкую. І думки не допускаю, що мені не вдасться вигадати стовідсотково певний засіб.
Підводжуся, щоб попити води. Стільки думок, аж голова розболілась.
Лягаю без хустинки. Хвилини спливають повільно. Але це світло, це світло, Господи, Боже мій! Намочую носовичок і кладу його на повіки. Від прохолоди стає легше, завдяки всотаній воді носовичок щільніше лягає на повіки. Відтепер я робитиму так завжди.
Ці довгі години, коли я вибудовую свою помсту, настільки дошкульні, що я цілком виразно уявляю свої дії, немовби цей план уже реалізується. Я щоночі, іноді й добру частину дня подорожую Парижем, начебто моя втеча є чимось доконаним. Те, що я втечу й дістануся до Парижа, не підлягає жодним сумнівам. І перше, що я маю зробити, – це, звісно, виставити рахунок передусім Полену, а вже потім лягавим. А засідателі? Невже ці паскудники далі житимуть спокійно? Ці голодранці повернулися собі додому, страшенно задоволені тим, що виконали свій обов’язок, і неодмінно з великої літери «О». Страшенно поважні, роздуваючись від пихи перед сусідами й своїми міщанками, які, не причісуючись, чекали на них, щоб напихатися супом.
Так. А що робити з присяжними? А нічого. Це просто нікчемні бовдури. Їх ніхто не готував до ролі присяжних. Якщо хтось із-поміж них був жандармом чи митником, то він і діє, як жандарм чи митник. Якщо ж молочником – то як бунья-овернець[2]. Вони дотримувалися погляду прокурора, який без особливих труднощів зумів підпорядкувати їх собі. Їх не вчили бути суддями. Вони справді не відповідальні за це. Що ж, рішення прийнято, обмірковано й урегульовано: я не завдам їм зла.
Записуючи всі ті думки, які направду жужмом роїлися в моїй голові стільки років, тому й так виразно обсідали мене зусібіч, я усвідомлюю, наскільки абсолютна тиша й повна, тотальна ізоляція, нав’язані зачиненому в камері юнакові, можуть, перш ніж довести до божевілля, витворити справжнісіньке уявне життя. Настільки інтенсивне, настільки животрепетне, що людина буквально роздвоюється. Вона злітає й реально ширяє там, де їй заманеться. Дім, мати, родина, дитинство, різні етапи життя. Особливо повітряні замки, які вигадує її плідний розум, які в тому дивовижному роздвоєнні він вибудовує з такою неймовірно живою уявою, що справді починає вірити в те, що все намріяне справді відбувається.
Минуло тридцять шість років, однак і без особливих зусиль пам’яті моє перо біжить по паперу, змальовуючи все, що я справді думав у той момент мого життя.
Ні, я не завдаватиму їм болю, тим присяжним. Але головний обвинувач? О, цього не можна випустити, ніяк. Для нього, між іншим, я вже підібрав рецептик, готовий-готовісінький, від Александра Дюма. Діяти точнісінько так, як у «Графі Монте-Крісто» зробили з головним хлопом, якого вкинули в підвал і залишили здихати з голоду.
Цей представник судочинства, звісно, винен. Цей убраний у червоне гриф зробив усе, щоб для нього я вигадав якнайжахливішу кару. Вирішено: після Полена й лягавих я займуся виключно цим стерв’ятником. Винайму віллу. У ній має бути дуже глибокий підвал з товстими стінами й дуже важкими дверима. Якщо двері будуть не надто важкі, я сам законопачу їх матрацом і паклею. Знайшовши віллу, вистежу його й захоплю. Оскільки я попередньо вмурую в стіну кільця, одразу ж посаджу його на ланцюг. Отоді й настане мій час!
Я сиджу перед ним і з заплющеними очима бачу його навдивовижу чітко. Авжеж, я дивлюся на нього так, як він дивився на мене на суді. Сцена настільки чітка та ясна, що я відчуваю його гарячий подих на своєму обличчі, бо сидимо дуже близько, лицем до лиця, майже торкаючись один одного.
Його знавіснілі яструбині очі засліплює світло дуже потужного ліхтаря, який я спрямував на нього. Великі краплини поту стікають його побуряковілим обличчям. Звісно, я чую свої запитання й слухаю його відповіді. І надзвичайно інтенсивно переживаю цю мить.
– Упізнаєш мене, паскудо? Це я, Метелик, якого ти так легко засудив на довічну каторгу. Гадаєш, варто було стільки років гарувати, щоб стати високоосвіченим чоловіком, просидіти стільки ночей над засвоєнням римського права й усього іншого; учити латину й грецьку, пожертвувати молодістю, щоб стати великим оратором? І чого ти досягнув, виродку? Створив новий гарний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.