Читати книгу - "Оригінальні поезії, Шашкевич М. С. "

То всякий веселий, о журбі й не сниться,

Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває!

Заведе довгими думку голосами,

З-під могил, казав бись, холодочком віє,

Стиха поговорить з батьками-князями:

Старі молодіють, бо й сам молодіє,

Або ж і дівчатам коли заспіває,

Тьохкають серденька, бо він відгадає,

Що із миленькими говорять дівчата,

Дівча спаленіє, спустить оченята,

Зиркне по миленькім, очами питає:

Де він придивився?.. Як він добре знає!..

За тоє всякому припав до серденька,

Як до голубонька голубка сивенька.

За то його всюди звали соловієм.

Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..

Як гомін по лісі, звістка несесь мила:

«Іде соловій наш! Нові несе пісні,

Пісні нечувані і думки незвісні!»

Радість у серденьку всякому зацвіла.

І вийшли назустріч і ждали на мості;

Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!».

До села проводять, всякого вітає,

О щастю, здоров’ю, родині питає.

* * *

Чого ж то у лузі головку склонила,

Відай, тучу чує березочка біла?

Чого ж то півець наш, чого він сумує?..

Видно, що з тяжкою журбою несеться,

Бо око стемніло, тяжко серце б’ється,

А на личку смуток - чи нещастя чує?..

Йде селом бувало весело і сміло,

З хаткою, з деревцем кожним розмовляє,

Вдарить у бандурку, здрібненька заграє

Козачка чи шумку, аж згадати мило!..

А нині, як не той: сивий волос клонить

На грудь піснословну, журиться, сумує,

Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,

З дітьми ся не бавить - чи лихо віщує?

Чи жаль тисне серце за другом миленьким,

Може, за сестрою, за братом рідненьким?

Чи, може, ідучи з далекой дороги,

Ходом утомився і примучив ноги?

Не змучив він ноги, ходом не втомився;

Вчуєте, пташечки, чого зажурився.

Присів на царинці, молодь обступила,

Як цвіточку бджоли, а старшина сіла.

І вийняв бандурку і обтер полою,

І став ї строїти, і повів рукою

По струнах злегенька… струни згаморили…

Півець розуміє, бо з ним говорили;

Вже літ сорок і два їх бесіду знає.

І вдарив сильніше і скорше тручає.

І стали гриміти та бескидським громом,

І стали шуміти та степовим шумом;

То знов закипіли, як води старого

Отця Славутиці, бо о нім думає

Півець і мислію честь йому співає:

То знов злебеділи, як би галич много,

Стадами злетівши, чисте поле вкрили,

То знова злегенька, стиха гомоніли,

Мов згадка літ давніх, минувшої долі,

Щораз, то тихше і тихше бреніли,

Розлетілись за півця думкою по полі,

А потому зглохли, зовсім заніміли…

Кому бог в груди дав серце м’якеньке

І дав вродитись в добрую годину,

Щастя, як літом сонечко тепленьке,

В життю му всяку огріває днину.

Й світ йому милий і солодка нічка,

Мислі веселі і серденько грає,

Як у дуброві тихенька криничка,

Днина за дниною так йому спливає.

Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,

Що давить серце, як відьма кощава,

Хто вражій нужді попався в неволю,

Кому з журбами і сон і забава -

Тому ніт місця ані супокою,

Нудиться світом, нудить і собою;

Туга до серця, як гадь, ся вселила,

З’їдає мислі, як змія зірочки, 17

Груди зсушила, здоров’я зносила,

Хліб му не милий, не терпить сорочки.

Ще ж то хто може із серця сплакати

Чи у куточку, чи за углом хати,

Чи у грудь брата, чи хоч в жменю друга,

Хоч на часочок сплине з серця туга.

Лиш коли сльози в грудях скаменіли

І в тяжку скалу над серцем ся збили,

Разів із десять щодень рад бись вмерти:

Годі, а годі!.. Потіхи ні смерті!..

Мисль піднебесну двигчи в самім собі,

Душу в природи безвісти занести,

Гадкою крепков тьми світа розмести,

Життя кончини подружити обі;

Глянути мирно, то ся діє в гробі,

К радощам вдати, істинним ся взнести.

Радость з тугою в лад миленький сплести,

Милость сосвітну пригорнути к собі;

Кто вміє, кто вдасть? - Ум сильний, високий.

Ум, що го вічна доброта повила,

Ум, що го красна природа зростила,

Ум, яких мало, хотя й світ широкий,

Душа, що в грудях твоїх ся з’явила,

Що мене знова з світом подружила.

Дністров’янка мила

Цвітоньки садила,

Водов підливала,

Стихенька співала:

«Ростіть ми, цвіточки,

Райськії діточки,

Ростіть ми весною,

Розвиньтесь красою;

Літом ми зацвійте,

Головку пристрійте,

Мені молоденькій

Строїтись раденькій!»

Гей, річенько бистренькая,

Гей, стань, подивися,

Як я плачу, як горюю,

Зо мнов пожурися!

Твої води веселенькі,

В них рибонька грає;

Моє серце розпускаєсь,

Від журби ся крає.

Трава к тобі з любощами

З берегів ся хилить,

Вовня 18 її поцілує

І наперед стрілить.

Моє серце бідненькеє

Радощів не має,

Лиш розлуку із долею,

Лиш сльозоньки знає.

Рано встану та й заплачу,

І вечором плачу,

Доле ж моя веселіша,

Коли ж тя обачу!

Журбо, тяжка розлучнице,

Чом не пропадаєш?

Доле ж моя, зоре моя,

Коли ж засвітаєш?

Ой річенько бистренькая,

Ой, стань, подивися.

Як я плачу, як горюю,