Читати книгу - "Син волі, Шевчук Василь"

В'їжджали саме на наплавний дніпровський міст.

По той бік, вже біля гори, їх зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко:

— Хто і куди?

— Учень Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Шевченко Тарас Григорович,— дістав Тарас папери.— А їду в Київ. Поки що...

Суворий страж махнув рукою. Коні взяли завзято з місця: збагнули, мабуть, близькість спочинку й торби з сіном або вівсом.

Тарас притих. Вдивлявся в горби обабіч, вкриті чагарником та дерезою, в хатки, притулені на латочках під кручею, на бастіони й вежі, що вимальовувалися на тлі ясного неба, й не міг собі простити того дурного "поки що...", яке сказав він унтеру. П'ять літ уже на волі, а й досі десь на дні душі лежить тремтливий острах перед усяким, що має силу й владу тебе як стій образити. Ну що йому до того, куди ти потім вирушиш?.. Самому бридко й сумно...

Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустріла їх іще одним шлагбаумом, смугастою, в зріст чоловіка, будкою і вартовими. Правда, тут не питали, хто він, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Ніколи ще, напевно, біля Печерського монастиря не скупчувалося стільки солдатів, му-ровщиків та землекопів. Здавалося, вже почалась війна і ворог обліг фортецю; ждали немовби тільки приступу...

Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней біля зеленого будинку з вивіскою "Трактир" і запитав:

— Тут зупинятиметеся?

Тарас мовчав вагаючись. Він їхав, власне, в Київ, а тут було щось... .

— Пане! — нетерпеливилося хурманові. — Ви що, спите?

— Ні, думаю.

— А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, є номери і де поїсти й випити.

— Чогось мені не хочеться тут поселятися... — зітхнув Тарас. — Немовби їхав, їхав та й опинився знову в Санкт-Петербурзі...

— Є ще трактир. Аж на Подолі, правда...

— Вези туди! Одержиш на могорич.

— Вйо, вйо, соколики! — підбадьорився вусань обіцянкою. — Ви гарно, пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова станція...

— Трактир стоїть біля Дніпра?

— Коли висока повінь, то можна з вікон просто ловити рибу й смажити, — розговорився хурман. — А понад ним на кручі, немов на небі, сяє хрестами й банями золотоверхий собор Михайлівського монастиря...

— Я знаю, я вже бував колись давно у Києві, — розхвилювався Тарас, пригадуючи всю ту красу. Небавом він побачить знову диво старого Києва, вбере душею, — вільною від пут неволі! — вічність, що тут витає...

З пагорба йому відкрився раптом високочолий город! Не в первозданній своїй красі, а в ранах, викарбуваних віками, не у могутті й величі, а вже в руїні, в скорбнім напівжитті, де кожен камінь — спогад, та й той напівзабутий... Скільки його плюндровано!...

Віз покотився вниз, і стародавній Київ поволі став ховатися за височенним зеленим пагорбом. Ліворуч, вже в долині, проплив фонтан, з якого брали воду, як із криниці, й віз знову рушив яром, вже до Дніпра. Між віттям старих в'язків та кленів невдовзі зблиснула його гладінь, і там десь, у тому просторі з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава. Дітище нових часів гучним залізним криком віщало світові про свій прихід.

— Реве — аж страшно робиться, — кивнув на річку хурман.

— Нового завжди страшно, — сказав Тарас. — І колеса колись боялись люди...

— Цього, що в возі? Ат, не смішіть! — нахмурився, гадаючи, що то його беруть на кпини.

— Вже наші діти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кінь чи віл.

— Димить, смердить, гуркоче, — скривився хурман.

--— Мабуть, така натура в неї. Зате ж і сила!..

Виїхали на вільний простір. Зліва дорога йшла до Братського монастиря та контрактових торгів, праворуч, зовсім близько, плескалася у берег річка, далі, аж ген по той бік, зелено прослався острів, знову синів Дніпро затокою, за нею стінкою стояв старий високий ліс...

— Приїхали! — зіскочив хурман з воза, зняв чемодан і мовчки поніс у дім під вивіскою.

Тарасові не залишилось нічого іншого, як взяти свій старий портфель і рушити услід поважним паном. Його зустрів господар і, ледь вклонившись, мовив:

— Ласкаво прошу! Панові найкращий номер?

— З вікном на річку маєте?

— Аякже. Все для пана!

Тарас дістав полтиник, тицьнув у руку хурманові, ще мовчки м'явся поруч.

— Спасибі.

— Вам спасибі, що довезли!

Невдовзі вже стояв у номері й вдивлявся в далеч річки крізь невеликі, проте прозорі й чисті шибки вікна... Звершилося! Він на землі вкраїнській, в самому Києві, ось зовсім поряд із нескоримим старим Дніпром!.. Що ж серце не засміється в грудях, не затріпоче пташкою, а причаїлось, ніби його приклали каменем?.. Щоб не заїхав був до Качанівки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадію... Ой Дніпре наш, Дніпре, широкий та дужий!.. Де все воно поділося? І вільний дух, і помисли про рідний край, і мужність, з якою кожен ішов на смерть, немов на свято, тільки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мільйони впали у летаргічний духовний сон... Навіки? Чи до пори?.. Хто у прийдешнє гляне, коли забуто, у сні поволі втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, і він спокійно змириться з своїм гірким сучасним, а над майбутнім і не замислиться... Жахлива, чорна істина, яка холодить у жилах кров!..

Зітхнувши, взявся до чемодана. В нього так мало днів, а Київ такий великий і мальовничий!

Небавом вийшов на божий світ, — на дивний світ для художника! — і роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всім цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, а вже тоді... На Гору, в старе, прадавнє місто, звідки все почалося! Крута гора... А як-то було на неї дертися з мечем в руці, під градом стріл? Напевно, тут не дерлися, а лізли там на стіни, де тільки вал та рів під ним. Він десь читав, що город взято було Батиєм від тих воріт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр...

Чим вище він піднімавсь по кручі, тим більше дух захоплювало від перспективи, що відкривалася на Задніпров'я та на Поділ. Десятки верст, величних і неповторних, прослалися чарівним світом, казкою, в яку нелегко ввірувати. На проміжній терасі недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до міста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю і шлях, яким недавно їхав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що піднімався важко по той бік яру-вулиці. Праворуч, зовсім близько, білів костьол... На Київській горі-легенді, горі-великомучениці ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих світських згубців та єзуїтів!

Звернув праворуч. У далечі йому відкрився собор Михайлівський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке місто Вільно, церква святої Анни і Ядзя, чарівна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорім часі прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбільш подобалася своїм великим уболіванням за долю Польщі, може, любив її за пристрасну її готовність офірувати усе, що мала, навіть саме життя, на благо краю рідного, свого народу...

Біля собору, на моріжку, побачив сплячу жінку із немовлям. Обвітрені, ледь-ледь прикриті латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А мо', прочанка? Тисячами вони бредуть до Києва благати в бога долі!.. Так ніби він живе десь тут, на цих сумних руїнах... Ні, бог цей край, цей город давно забув!..

Тихенько сів на лавку, дістав альбом та олівець і швидко накидав контур сплячих. Двором проходив розкішний піп, і він попав у начерк, бо тій нещасній треба через цього вгодованого слугу господнього звертатися по допомогу до вседержителя. Жаль праці, жаль молитви із скорбних уст!..

Відчув: хтось дихає йому в потилицю. Оглянувся і вгледів пильний погляд, який одразу ж, спійманий на підгляданні, засяяв тихо усмішкою.

— Пробачте, пане... — знітився той чоловік. — Я, знаєте, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспільний тон!..

— Шевченко, — подав Тарас правицю.

— Тарас Григорович?

— О! Ви знаєте мене?

— Мій дорогий, та хто ж не знає вас на Вкраїні!

— От бачите... Примусили мене...

— Їй-богу, батьку, слава про вас пішла, як хвиля по синім морі! Знаєте, я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив і "Гайдамаків".

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла

/ день і ніч гвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш

Серце усміхнеться...

О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі Олекса Фролович Сенчило-Стефановський.

--— Звучить поважно, наче "його величність государ імператор всія Русі..." — всміхнувся Тарас.

Сенчило розвів руками:

— Звичка... Посада, титул більше важать, аніж сама людина, її ім'я...

— Та хай воно все западеться! — гукнув Тарас. — Сідай, Олексо, та розкажи, як тут живете-маєте.

— Ат... Що розказувати, — присів Сенчило поруч. — Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очі... Нині ж і в нас уже щось робиться... Є славна молодь... Перший — Куліш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити.

— З простих чи пан?

— Та... з кармазинників. Проте душевний хлопець, до рідного всього аж труситься. Записує пісні, казки, повір'я... А ще — малює. Пробує...

— А ти з яких? — спитав похмуро.

— Батьку, я з богомазів... — скрушно зітхнув Сенчило. — Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя із малювання, спочатку тут, а потім і в Академії...

— В Санкт-Петербурзі?

— А де ж іще...

— Давно?

— Сім років тому.

— А-а, я тоді ще був... Бодай не згадувати! Був кріпаком, підмайстром у Ширяева...

— Зазнав біди?

--— На трьох би, брате, вистачило!

Примовкли. Кожен перебирав не кращі дні свого дитинства, молодості.

— Бач, тихий ангел пролетів, — сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадів. — Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, — вказав очима на моріжок. Дістав мерщій карбованця. — Піди віддай, — тицьнув Сенчилу в руку. — Бо я не можу, плакатиму...

Пішли поволі містом. Тарас вдивлявсь у вулиці — знайомі й ніби раніше ним не бачені — й чув на собі цікавий погляд друга, з яким вони одразу зійшлися серцем. Власне, це був він сам, такий, яким він мріяв стати колись, іще в Кирилівці, в своїх "малярських" мандрах. Нівроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порівнянні з ним він, Шевченко, в своїм плащі (чи балахоні!) та картузі з простої біло-сірої парусини здавався, мабуть, учнем на побігеньках...

— А що, Олексо, взяв би мене до себе помічником? Розтерти фарбу, збігати кудись по щось...

— Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бідного? — спитав Сенчило вражено.—Не всім же бути...

— Вибач! — узяв Тарас його за лікоть.