Читати книгу - "Місячний біль, Шевчук Валерій"

Але поти… поти я пропоную вашій милості безкорисливу дружбу.

…Ми виїздили на конях у гори і весь час здебільшого мовчали або перекидалися загальниками. Мені й справді не хотілося під ту хвилю розмов, я думав про рідних своїх і далеку свою домівку. Дихав запашним повітрям батьківщини, бачив рідні краєвиди і рідні дороги. Я хвилювався від запахів чебрецю, материнки й кашки. Мені й тут дзвонив над головою жайворон, і тут я бачив стрімкий лет орла чи яструба, але це ще більше мене розтривожувало. Звіддалік до мене долинали м’які голоси: рідну мову я чув серед цих чужих краєвидів.

Вряди-годи Бонтиволья зіскакував з коня, щоб зірвати якусь квітку чи травину. Він розповідав мені про ці рослини, і його голос звучав, наче текло розплавлене скло. Часом він зривався і біг, накульгуючи, з сачком за метеликом чи ящіркою. Він добре знав цю землю, її рослини і живий світ, і тільки я блукав по ній похмурим чужаком. Дивився без посмішки, як бігає по стежках мій приятель, як падає він, щасливий, у траву і сміється нервовим сміхом. Допомагав йому звестися, і він тоді сильно стискав мою долоню.

— Онде метелик, — шепотів. — Яка чудова барва на його крилах!

В очах його спалахував гарячковий вогонь, він хапав сітку й кидався за метеликом. Довго розглядав його на долоні: тріпотів той крильцями і губив на пальці яскравий пилок.

— Він як жива квітка, — шепотів Бонтиволья. — І пилок у нього, як у живої квітки. Який дивний світ! Для чого Бог усе створив?.. Гей, гей! — вигукував він несподівано й кидався, недоладно підстрибуючи, в траву. Хапав притьма ящірку і, тріумфуючи, підносив її в руках. — Ти подиви, яка чудова ця зелена тварюка!

Я сідав на траву, а він довго бавився ящіркою.

— Я чую, як стукоче її серце, — казав він. — Дивися, як блищать у неї очі, вона, їй-Богу, не дурніша за нас…

Я погоджувався. У цьому куточку, де ми зупинялися, подобалося мені сидіти й дивитися на гайок віддалік. Той гайок чимось до болю нагадував мені батьківщину.

— Вона теж має душу, — просторікував тим часом Бонтиволья. — Даремно думають, що в неї немає душі. В істоти, в якої б’ється серце, не може не бути душі. Слухай, — він ставав веселий і жартівливий. — А може, це мій дід чи прадід, га? Помер, а тоді став ящіркою. Синьйоре, — гукав він ящірці. — Ваша милість не бажає ковтка доброго вина? Синьйоре, не бійтеся — це ваш божевільний онук, який може легко вас задушити чи випустити на волю. Ви засмучені, синьйоре? Але, синьйоре, ми могли б перемовитись… Ви все ще боїтеся, синьйоре, ха-ха!

Він виставляв розтулені долоні, ящірка ще сиділа якийсь мент, а тоді прожогом кидалася у траву.

— Слухай, друже, — казав Бонтиволья серйозно. — А її ти міг би вбити? Я дохну з нетерплячки уздріти ще раз те, що побачив у тій таверні. Вибач мені, але я хочу переконатися, що то не сон!

— То був сон, — похмуро відказав я.

Бонтиволья загадково всміхався.

— У світі надто багато говорять про чудесне й загадкове, — сказав він. — І надто мало його є насправді. Це сумно й нудно. Тільки того разу… Слухай, ти, мабуть, єдиний чарівник на світі, еге ж? — Він засміявся. — Знаєш, чого я так думаю? Не хочеш мене морочити й дурманити. Чому?

— Хочу жити простим життям, — відповів я. — У світі й без мене вистачає лиха.

— Але ж, — він затнувся й, повернувшись до мене, засвітив божевільним вогником, — там, у таверні, то був не сон?

Я мовчав. Не хотілося про те згадувати. Мовчки йшов поруч свого приятеля й думав, що спогад про ту таверну мучитиме мене до кінця днів моїх…

Великий сум обліг раптом Бонтиволью. Великий сум колисав його кволе тіло — народжувалось у ньому щось неприємне мені. Вітер, що має принести засуху, від якої сохне все довкіл. У мене сохло в роті, я помалу починав розуміти, чому тримає мене біля себе цей дивак.

Зціплював зуби й дивився собі під ноги. З трави прудко вистрибували барвисті коненята і летіли, розпластавши зелені крила. Пташки випурхували з кущів і з трави і летіли геть, розплескуючи повітря. Білий день радісно цвів над нами — годі було в таку погідну хвилю дивитися на Бонтиволью. Але я все-таки зирнув на нього і побачив те, що зовсім занепокоїло мене.

У його погляді стояла ніч. Глупа, без жодного промінчика і без жодного світлячка. В тій ночі сухо шелестіли крилами кажани і попискували, тужно перегукуючись. В тій ночі росли жаби і рушали в безконечні мандрівки, шелепаючи по калюжках важкими лапами. Темний вітер повіяв на мене із зеленого світу. Я знову відчув те, що навідало мене в нещасливий той вечір, як ішли ми з Вітторіо до таверни. Тонкий і стрункий, з променистими очима й орлиним носом, мій приятель аж світився в примарних сутінках.

— Я наче свічка, — хрипко сказав Бонтиволья, не дивлячись на мене. — Тямиш це… Страх підступає до мене, бо кожен день, а їх мені небагато дано, марнується. Я згоряю і боюся, що від мене не залишиться й огарка.

Ми були в горах, коли сказав він ці слова. Ранішнє небо палало на сході, і я дивився на ту пожежу з незбагненним болем. Я бачив там, поміж хмар, дивний клаптик землі — стояла на ньому біла хата з солом’яною стріхою. Від тієї хати йшла дівчина чи жінка з дерев’яними відрами на коромислі. Біля хати спинився старий чоловік і дивився услід молодиці. Щось раптом стисло мені серце, аж задихнувся я перед прозорим тим видивом. Жінка повернулася і глянула в мій бік: була то моя сестра. Я подивився на чоловіка біля хати, і сльози мимохіть викотилися мені на вії — був то мій батько…

…Коні йшли безшумно — в траві бавилися дрібненькі веселки; на крайнебі вставало ще непалке сонце. Висіло, наче литаври, і чекало, доки ранок умиє землю, відбувши щоденне своє таїнство. Тоді воно зможе скинути своє запинало і покотиться в небо, випромінюючи золоті соки і наповнюючи ними усе живе й неживе. Поки що все німувало; я зирнув на Бонтиволью; обличчя його повилося рівним спокоєм, очі спочивали десь далеко в просторі, і він майже не тримався за повіддя — попустив коня на самоволю. Я зробив те саме, і ми довго їхали, розкошуючи між цього надзвичайного багатства, яким обдарував нас світанок. Жили в ньому кожною часткою свого тіла; я подумки молився Всевишньому за цей дарунок, бо таких хвиль, певне, небагато буде в нашому спільному житті.

Це й справді було так, за якусь мить його обличчя спотворилося, і він хапливо вчепився за повіддя. Навіть захитавсь у сідлі — я вже хотів був кинутися на допомогу.

В цей мент ми й побачили лисицю. Рудий клубінь, що невідь-звідки узявся, впав, наче добра ранкова данина того сонця. Лисиця тікала від нас, метеляючи в траві вогняним тілом, і Бонтиволья, побачивши її, стрепенувся. Обличчя його засвітилося, а очі запалали. Змахнув руками, вдарив коня острогами і загорлав радісно й щасливо:

— Гей, дивися! Вона, бісове створіння, все-таки прийшла! Вбий її, на Бога! Скоріш, друже, вона втече, втече!

Ми мчали через поле, що рівно простиралося до обрію, жовтий клубінь перед нами котився вже щодуху. Бонтиволья сміявся й плакав, він гнав коня з диким і щасливим безумом, з дивною і щасливою радістю.

І я раптом піддався його пориву. Це була й справді невинна розвага, я забув про сумне обличчя любого свого Вітторіо. Здавалося, він перевтілився в оцього безумця, що скажено скаче обіч мене. Він і справді повернув до мене лице, таке ж смагляве й тонке, як і в мого доброго приятеля, і я вразився, скільки світла струмувало з нього.

— На Бога! — закричав він пристрасно. — На Бога, не відпусти її!

Щось стиснулось у мене, знайоме вже оціпеніння скувало єство моє. Я натис на повіддя і зупинив коня. Тіло моє раптом стало залізне, очі загорілися крицевим вогнем, я наче переливався в етер, наче ставав витягнутим луком, спина в мене зігнулася, очі вилізли з очниць — я почув, як шалений вітер промчав полем. Бачив, як задерев’янів Бонтиволья, його залите щасливим безумом лице зльодяніло, він підняв руки, а кінь його повернув до мене велике око. І я уздрів білі хвилі, що спадали з неба, — там, попереду, вже лежала мертва лисиця і повільно осідала збита вихором курява.

Я зістрибнув з коня і пішов до лисиці, йшов, наче дерев’яними ногами ступав, наче й не було в мене ніг, а з очей мені лилися сльози. Навколо все і справді вмерло. Я бачив крізь сльозяну плівку, що лягла на мої очі, мертвих пташок і мертвих ящірок, мертвих метеликів і бджіл. Але я йшов, поки не спинився над тим нікчемним мертвим жовтим клубком. Сльози заливали моє лице, я забув і про Бонтиволью, і про цілий світ. Сонце палило мені в потилицю, трава не мала роси, і я зрозумів, що знову сталося якесь велике-велике нещастя. Дивився на закоцюбле тіло звірини з вивернутою до неба мордою — очі в неї були мертві, а з моїх котилися безперервно важкі й пекучі сльози.

Повільно під’їхав до мене Бонтиволья. Він зістрибнув з коня і впав переді мною на землю. Повз по землі, поки не обійняв мої ноги. Притиснувся обличчям і чи то заплакав, чи щасливо зареготав. Був як великий темний звір, волосся розсипалося йому по плечах, а руки спазматично тремтіли.

— Встаньте, пане! — сказав я тихим, знеможеним голосом. — Я не повинен був цього чинити.

Він звів до мене скривлене лице. Було воно залите, як і моє, слізьми, але цвів на ньому тріумфальний усміх. Чорне волосся відкинулося назад, світили попсовані зуби, а безтямні очі дивилися на мене з безмежним захопленням і відданістю пса. Я здригнувся від огиди.

— Це чудо! — сипів він. — Справжнє чудо — те, про що я завжди мріяв. Ми одного з тобою крою, друже мій дорогий, і нам годі вже прикидатись. — В горлі його забулькав, як вода, схвильований смішок. — У нас одне покликання, — він хитнув головою назад і хижо вискалився. — Я маю в замку те, що не показую нікому. Але тобі, любий мій приятелю, покажу. Там сидить один старий — він теж робить щось подібне. Це страшні отрути, від яких люди гинуть, наче мухи. Але тобі він і в підметки не годиться. — Бонтиволья знову засміявся, наче полоскав водою горло. — Справжнє чудо — це ти, і я покірно схиляюся тобі до ніг. Ми з тобою творитимем такі діла, ха-ха-ха, що цілий світ здригнеться. Чорними літерами запишуть нас у книги буття людського…

Він зареготав. Корчився в моїх ногах, темний, малий і гнилозубий. Спалахував до мене вузьким прорізом очей, залитих щасливими сльозами, і знову згинався од сміху.

Зрештою погасив свій сміх раптово.