Читати книгу - "Врятуй мене, Лаванда Різ"

Серце билося ...... ..

У порожнечі ..........

Душа ...... вона була наче мертва. Її душа загинула в ту саму мить, як тільки вона дізналася.

На кладовищі, немов в темному байдужому кубі.

Їм навіть не дозволили поглянути на останки. ... Хоча, вона б, напевно, і не змогла.

Виявляється, є речі гірші за біль - це його наступний рівень. Коли тебе викидає з цієї нестерпно задушливої жахливої реальності, коли будь-який майбутній , навіть завтрашній день вже стає неприродним і несумісним з життям , і ти проживаєш у минулому мить за миттю, стягнутий болісними ременями пам'яті .

Коли твоя свідомість зависла і здригається в агонії там, а тіло безвольно тягнеться в поточному часі не відчуваючи, що воно живе.

Вона стояла на кладовищі і дивилась порожніми очима, як ховають її братів, її друзів та ... її Метта. ... Ось, що не могла прийняти її душа, ось, що було несумісне з цим теперішнім життям.

... Дивилася, як ридають невтішні матері, як горе зігнуло батьків і рідних загиблих, а сама все уявляла і уявляла їх собі живими, веселими, сильними хлопцями. Їхні голоси до сих пір дзвеніли у неї у вухах, ... їхній радісний сміх напередодні.

Здавалося, варто було лише озирнутися, адже вони стоять поруч, ... але ... ні.

Як же боляче! Господи, як же неймовірно нищівно боляче! Якби хтось міг знати, як же їй було важко!

«Як же так?! Скільки їм було? Зовсім хлопчиськи! Мої брати …

Вони ж були ... найкращими з усіх! Ніл ... Тед ... Хіба я більше ніколи не побачу їхніх бешкетних посмішок, не почую цих басистих голосів, не обійму моїх улюблених здорованів? Так не може бути! Не можна віднімати відразу всіх, кого ти так любиш! ... Це нестерпно жорстоко. ... А Метт? Хіба може світ існувати без Метта, без нього, такого щирого, такого доброго, сильного, мого славного Метта ?! Чому хтось продовжує жити і радіти, а його серце... більше не б'ється?! Чому цей проклятий світ досі ще тут? Чому ти не вбив і мене, о Боже, разом із ними, якщо ти такий милосердний ?! » - шепотів голос її вмираючої душі, яка захлиналася від болю.

... Ні, вона не буде жити без них . Вона залишиться у минулому, в тому щасливому, життєрадісному, коли вона кохала по божевільному і коли кохали її. Більше її душі в цьому світі робити нічого. Все скінчено. Для неї це набагато гірше, ніж смерть.

... Вона залишиться тремтіти у своїй пам'яті.

***

  Квіти на надгробках давно засохли. Вона не приносила їм живих, вона просто приводила сюди своє тіло. Кожен день. І була з ними. Адже з тих пір,той маленький недогарок її душі так і не залишав цей цвинтар. Свідомість не відпускала їх. Занадто багато було в пам’яті , занадто зрослися були душі. В голові постійно виникали образи минулого.

«Ось старший брат Ніл, катає її на велосипеді, йому дванадцять їй вісім. Які ж у нього сині очі, він вже тоді подобався дівчаткам, ... такий задавака. Він ніколи і нікому не давав її образити, оберігав. А як вони з Тедом клопоталися над нею коли вона хворіла! Тед смішив її, тягав цукерки і виправдовував перед мамою. І жодного разу, ніколи і ні перед ким вони не тушувалися присутності своєї молодшої сестри, яка вічно бігала за ними хвостиком. Завжди разом. Школа, спортивний майданчик, ігри, перші переживання, тактовні поради братів. Єдиний хлопець, якого вони прийняли  відразу і безоглядно - був Метт. У ньому вони з першого разу розглянули « свого чувака» і споріднену душу. Коли з'явився Метт - її життя, звичайно ж, круто змінилося, стало ще яскравішим. Від нього виходило стільки світла і тепла , як ні від кого, ... ні від кого іншого.

Його усмішки. ... Тільки Метт міг так посміхатися з запалом, з ніжним трепетом, заглядаючи прямо вглиб душі.

Дуже сильно в пам'ять врізалася їхня перша зустріч:

«У той день вона моторошно замерзла, тому після занять бігом мчала додому, забігла на кухню, а там ні батьків , ні братів. Замість них незнайомий, трохи зніяковілий від несподіванки хлопець, який посміхнувся їй і як ні в чому не бувало, запропонував зробити чаю. Це вже потім з гаража повернувся Ніл , і виявилося, що це його друг, але весь вечір Метт теревенів із нею, зовсім забувши про товариша і, здається, навіть навіщо він взагалі до них прийшов. З першої зустрічі раптом відчулося, що розлучатися якраз і не хочеться, що ніби вони вже знають один одного цілу вічність, просто шукали один одного і нарешті знайшли. У цього хлопця було все так гармонійно, природно і ненав’язливо. У ньому не було злості, тієї агресії властивої його одноліткам, Метт любив життя, розумів гумор і сам був не проти по-доброму пожартувати. Він був мрійником, її Метт. І навіть коли він сумував, то все одно намагався посміхатися їй своїми м'якими карими очима. Напевно, те, що вона буде з ним зустрічатися, вона зрозуміла вже коли він пішов у той самий перший день, знехотя попрощавшись із нею. Серце тоді так защеміло, і хотілося знову бачити його вже через п'ять хвилин, хотілося наздогнати, підібрати слова, зупинити і плювати на те, що її хтось може не зрозуміти, адже на той момент вона знала - він обов'язково зрозуміє. Метт сам прийшов наступного дня, не говорив гучних вигадливих фраз, не придумував нічого оригінального, просто сказав:

«Знаєш, без тебе вже ніяк. Коли вчора я повернув за ріг, зрозумів, що щось у тебе забув. Не знаходила? А якщо знайшла, збережи, будь ласка, тому що моє серце хочеться віддати саме тобі».